Доктор філософ. наук, проф. Н.Т. Костюк

 

Відділення історії, філософії і права АН ВШ України

 (підсумки 2006 і завдання на 2007р.)

 

       На останньому засіданні Президії АН ВШ України в лютому ц.р. мені доручили тимчасово (до Загальних зборів-Конференції у квітні ц.р.) виконувати обов’язки Голови Відділення історії, філософії і права АН ВШ України, з чим (т.в.о.) я погодилася і, користуючись привілеєм почесного академіка висловлюватися дещо вільніше, подаю далі своє бачення підсумків і завдань нашого Відділення. В тріаді Відділення (історія, філософія і право) про свою наукову спеціальність – філософію скажу більше, а про історію і право – обмежуся коротким побажанням.

Історія у нашому Відділенні уособлена академіком В.І.Сергійчуком – відомим ученим-істориком, професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, дослідником проблем історії України, зокрема українського козацтва й УПА. Працюючи в недавноствореному Указом Президента Інституті національної пам’яті України, можа було б сподіватися на плідну співпрацю нашого Відділення з Інститутом національної пам’яті, очолюваним Головою ветеранів ВВВ, академіком І.Р.Юхновським. У цьому зв’язку на спільне дослідження заслуговує тема Київської оборонної операції 1941р. Своє бачення цієї теми мною викладене в статті „Оборона Києва 1941р. врятувала Москву” (надрукована) та в статті „Чому Президенти України надають трагедії Бабиного Яру уваги більшої, ніж трагедії Баришівського котла” (готується до друку). Поглибленого дослідження вимагає потрійна трагедія планетарного масштабу, пов’язана з Київською обороною – Баришівським котлом (15-26.09.41р.), Биківнею (22.10.36р.-20.09.41р.) і Бабиним Яром (29-30.09.41р.)

Право. Правова секція у Відділенні історії, філософії і права викликає занепокоєння тим, що має можливості брати участь у правових викликах в Україні останніх років, пов’язаних з переходом від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Конституційна реформа, як вона була проведена „пакетним голосуванням” Верховної Ради, не свідчить про мудрість батьків-засновників Конституції України, „українських Вашінгтонів”, яких бажав для України Тарас Шевченко. Країна, в якій відбувається через 10 років після прийняття конституції „конституційна реформа”, недовговічна. Три конституції за 60 років „влади рад” – ленінська, сталінська і брежневська тому наочний приклад. Україна могла піти шляхом Конституції Пилипа Орлика, але батьки-засновники обрали інший шлях. Його проголосив на останньому з’їзді Комуністичної партії України генсек П.М.Симоненко – від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської і від парламентсько-президентської до – Ви вгадали – радянської влади. А що думають з цього приводу українські юристи? Чому судова гілка влади не має в Україні від законодавчої й виконавчої влади проголошеної незалежності?

Намагаючись одержати відповідь на ці питання від правників нашого відділення, я знайшла в списку академіків відділення лише одного правника – академіка Буткевича В.Г. В останньому (2000) довіднику академіків АН ВШ України такого академіка не виявилось, в передостаньому (1994) Буткевичу В.Г. відведене одне речення: „БУТКЕВИЧ Володимир Григорович, академік АН ВШ України (з 1992, відділення історії, філософії та права)”

Щоб дізнатися більше, звернулася до довідника „Хто є хто в Україні 2000. – 5000 біографій” (Київ: Вид-во „К.І.С.”), звідки подаю до нашого довідника:

 

Буткевич Володимир Григорович, доктор юрид.наук (1980), проф (1982), суддя Европейського суду з прав людини (з 1996), чл. Комісії з опрацювання питань щодо скасування смертної кори в Україні (з 1998).

Н. 02.08.1946 в с.Кантелина Іллінецький р-ну Вінницької обл. в сім'ї вчителя, укр. Осв. Київ. ун-т ім. Т.Шевченка, юрид. ф-т (1965-69) юрист-міжнародник, аспірантура ф-ту міжнародних відносин та міжнародного права (1969-71). Канд. дис. „Радянська конституція і міжнародний договір” (1972), докт. дис. „Теоретичні основи взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права” (1980).

Нар. деп. України 2 скликання (1994-1998), Погребищенський виборчий округ Вінницької обл. Голова Комітету з прав людини, нац. меншин і міжнац. відносин. Чл. ґрупи „Конституційний центр”.

З 1971 - асистент, ст. викладач, доц., заст. декана ф-ту, проф., 1983-88 - декан ф-т міжнародних відносин і міжнародного права, 1988-90 - дир. Ін-ту міжнародних відносин і проректор, з 1985 - зав. катедри міжнародного права Київ. ун-ту ім Т.Шевченка. Неодноразово очолював чи був у складі делеґацій України й СРСР на міжнародних переговорах і конференціях. 1979-80 - читав курс лекцій в Атенському ун-ті (шт. Джорджія, США), читав лекції студентам і викладачам в ун-тах Індії, Угорщини, ФРН, Франції, Італії, Мальти, Греції, Швейцарії.

З 1992 - академік, чл. бюро президії (1993), голова відділення історії, філософії та права АН ВШ України. 1989-92 віце-президент Радянської асоціації міжнародного права. З 1992 - президент Всеукр. асоціації міжнародного права. Голов. ред. журналу „Українськи часопис міжнародного права”, чл. редколегії журналу „Політична думка”. З 1992 - експерт 00Н (підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин) з прав людини. Член Конституційної Комісії від ВР України, голова секції з питань прав, свобод, обов'язків людини та громадянина (1994-96), чл. Комітету у справах жінок, материнства і дитинства при Президентові України (1995-96), чл. Координаційної роди з питань судово-правової реформи при Президентові України (1997-2000). Останні 9 років працює у Європейському суді з прав людини Ради Європи у Страсбурзі.

Заслуж. юрист України (1996). Автор (співавтор) понад 150 наук. праць.

З наведеного вище випливає, що академік-правник В.Л.Буткевич є грунтовним  фахівцем і має що відповісти на питання конституційної реформи та реформи судової гілки влади. Але де наш академік нині потрібніший – в Страсбурзі чи Києві, відповісти непросто. В усякому разі, секція права має, очевидно, поповнитись в цьому або наступному році одним чи двома академіками-правниками.

Про філософію розповім, використавши свій відгук на книгу „До 170-річчя Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ (документи і матеріали). За ред. д-ра філос. наук, проф. Конверського А.Є. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 319с., люб’язно подаровану мені деканом філософського факультету проф. А.Є.Конверським. Цей відгук я дозволила собі

написати й передати декану у формі відповіді під дещо вітіюватою назвою:

„Нотатки активного учасника новітньої історії університету до  наступного

175- річчя філософського факультету”

з текстом, який подається далі без скорочень.

Шановний Анатолію Євгеновичу! Дякую за подаровану Вами книжку, присвячену нашому факультетові. Це перша такого роду книжка, в якій на архівних документах і матеріалах показана робота факультету за досить довгий період, починаючи з його заснування і до сьогодення.

Дуже цікаві два перших розділи, в яких розповідається про викладання філософії в Імператорському університеті Святого Володимира ( 1834 – 1919 рр.), а також про філософський факультет Київського університету у радянський період з 1920р. – в ІНО й Профосі і з 1934р. до 1990 рр. - КДУ ім. Т. Шевченка. Вже назви параграфів, що складають ці розділи і позначені нумерацією, починаючи від 1 до 53, свідчать про їхній зміст і ту велику архівно-дослідницьку роботу, яка передувала їх написанню. Приведені в розділі першому укази, статути і правила Імператорського університету Святого Володимира дають можливість ознайомитись з викладацьким складом, з програмами, учбовими планами, розкладом занять та іншими документами, які характеризували діяльність філософського факультету у 1834-1919 роках. Історико-архівні матеріали, що приведені в розділі другому, дають уяву про організаційну діяльність філософського факультету у 1920-1990 роках, про викладацький склад кафедр, педагогічну і наукову роботу, яка в цей час здійснювалась. В третьому розділі, за нумерацією 54-63, висвітлюється робота кафедр філософського факультету в 1991-2004 рр., де поряд з показом сучасних досягнень кафедр у науковій та педагогічній роботі, не обходяться увагою історичні аспекти і передумови їх діяльності, що відображені в назві усіх параграфів, які починаються зі слів “ довідково - історичні матеріали”.

Як на мою думку, ідея історизму, звісно, в межах запланованого обсягу публікації, переконливо проведена у “Вступі” до книги, де в загальних рисах розповідається не тільки про сучасні досягнення факультету, але й показана його історія. Саме тут читач може отримати інформацію про розвиток філософської думки в Україні і, відповідно, про роль в становленні філософського факультету таких професорів як О.М.  Новицький, С.С.  Гогоцький, О.О. Козлов, О.М. Гіляров, Г.І. Челпанов, М.М.  Бубнов, Б.В. Зеньковський та багатьох інших. Не забуті також, хай навіть здебільше у переліку, професори, доценти, декани і завідуючі кафедрами, що працювали в більш близькому до сучасності історичному періоді й стисло показано їхній внесок в розвиток філософської думки і у формування філософських кадрів в Україні. Мені особисто імпонує та увага, яка була надана Київському періоду життя і діяльності видатного українського і російського філософа, засновнику сучасної Київської школи П.В. Копніну, тим більше, що в Інституті філософії НАН України, протягом п’яти років ним очолюваний, його визначна роль в розвитку філософії і підготовці наукових  кадрів чомусь недооцінюється. П.В.  Копнін був не тільки глибоким оригінальним мислителем, але й до того ж сміливою людиною, яка не боялась поривати з усталеними ідеологічними стереотипами в філософії, не кажучи вже про те, що він був також талановитим викладачем, лекції якого збирали великі аудиторії студентів. Про це я можу свідчити, бо в ті роки, коли П.В. Копнін очолював кафедру філософії в університеті, я була парторгом цієї кафедри.

 Коли з часом буде готуватись до друку новий розширений варіант книжки, а це буде в інтересах усіх, хто присвятив своє життя, за словами П.В. Копніна, примхливій дамі - Філософії, як пам’яті тих, що вже пішли у вічність, так і тим, що ще зараз продовжують жити і працювати, то з’явиться можливість надати більшу увагу висвітленню тієї ролі, яку відіграли в свій час окремі загально визнані не тільки в Україні, але і за її  межами постаті, фундатори певних шкіл і напрямків. Ця робота повинна бути зроблена в інтересах нашої незалежної країни, за для відродження української національної ідеї ї утвердження іміджу Української  філософії в світовому науковому співтоваристві. За нас цю роботу ніхто не зробить. Ось, наприклад, дуже добре, що нещодавно за фінансовою підтримкою Товариства “ Знання” України, видано трьохтомник наукових праць В.І. Шинкарука, який ще до обрання його акад., НАНУ і  чл. кор. РАН й ще до того, як він став працювати  директором Інституту філософії, він був деканом філософського факультету, де  виявив не аби які педагогічні і організаційні здібності. Як на мою думку, узагальнення не тільки наукових досягнень, але й методичного, лекційного і організаційного досвіду викладачів факультету, особливо таких, як професори П.В.Копнін, В.І.Шинкарук та проф..А.Т. Нелеп, -  останній, до речі, свою докторську дисертацію присвятив дослідженню методики викладання філософії, а завершив своє життя працюючи на посаді директора Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук,- можуть стати передумовою для досліджень такого ж порядку в наш час до того ж з врахуванням  можливостей озброєння учбового процесу новітніми технологіями. Слід відмітити, що перші кроки в цьому напрямку вже зроблені.  У  “Вступі” до книги, наприклад, розповідається як образно і аргументовано читав лекції на відділенні історико – філософського факультету університету П.В.Копнін, які визначаючись новизною думки і лекторською майстерністю приваблювали не тільки студентів філософів, але і студентів з інших факультетів.

В наш час, коли комп’ютери входять в процес викладання філософії і відкривають небачені раніше можливості для оволодіння студентами учбовим матеріалом, разом з тим  на порядок дня поставлена потреба осмислення цілого ряду організаційних і методичних питань: - Чи не приведе широке розповсюдження персональних комп’ютерів, в тому числі і серед студентства, до нівелювання ролі суб’єктів лекційного викладу матеріалу ? Чи не позначиться це на втраті у частини студентів потреби відвідувати лекції й сприймати “ живе “ слово професора, особливо, коли  пропущені лекції вони зможуть надолужувати текстами впровадженими на магнітних носіях? Напрошується, з першого погляду, парадоксальний вихід, підвищення рівні комп”ютерізаці, як ніколи буде вимагати підвищення загального рівня викладання, бо тільки віртуозно прочитаним  лекціям, особливо, коли вони  будуть нести нову і цікаву інформацію, нігілізм у відношенні до них з боку закомп’ютеризованих студентів не буде загрожувати.

Не можна не відмітити те, що на факультеті  вже проведена значна робота не тільки по впровадженню в процес вивчення філософії комп’ютерних засобів і інших  інформаційно – навчальних систем, але кидається в очі і така приємна новина, як те, що в комп’ютерних  класах та в інших приміщеннях факультету, де працюють студенти, створені естетично – художні середовища. Таке впровадження йде у відповідності з  рекомендаціями  психологів, які стверджують, що навіть кілька хвилинне відволікання уваги працюючої людини на сприйняття художньої картини знімає у неї втому і покращує стан психологічної рівноваги, впливає  на підняття рівня естетичного сприйняття

В наш час, в умовах проявів негативного впливу ЗМІ на свідомість людей, особливо молоді, як ніколи раніше, набуває вагу підняття загального рівня виховання до того ж не тільки серед студентів, але і викладачів. Поряд з іншими засобами виховання на факультеті могло б відігравати впровадження  повчальної, не тільки з точки зору віддаленої історії, але й близької до сучасності, ідеї наукової спадкоємності між вчителями та їхніми, такими, що отримали визнання, учнями. Адже з цікавістю ми сприймаємо інформацію, яка відображена в філософській літературі, наприклад, про Г.Сковороду, що першим поставив проблему людини і яку  далі розвивали його племінник, класик російської філософії В. Соловйов й український філософ П. Юркевич, який, до речі, був безпосереднім вчителем того ж самого В. Соловйова.

Реалізація ідеї “ вчителі” і “ учні” на матеріалах сучасності  дозволяла б не тільки показати спадкоємність в досліджені наукових проблем, але й посилити моральні аспекти серед наукового співтовариства, долаючи самовпевненість тих окремих її представників, яким зраджує пам”ять і вони  забувають, що філософія починалась не від них. Ми часто чомусь соромимось говорити на вище означену тему, хоч в дійсності, не надаючи належне пам’яті  своїх вчителів, ми таке ж забуття отримаємо від своїх учнів.

Прикро констатувати забудькуватість учнів по відношенню, наприклад, до к.ф н., фронтовика А.М. Петрусенка – талановитого, за оцінкою П.В. Копніна, фахівця в галузі філософських проблем фізики і хімії з його великими й,на жаль, не використаними перспективами в науці. Очолюючи кафедру, я бачила, як А.М. Петрусенко не тільки сприяв своїм учням з природничих факультетів до вступу в аспірантуру на філософський факультет, але й, для їх подальшого утвердження, публікував у співавторстві з ними брошури Або нагадаю про забудькуватість по відношенню до доктора філософських наук професора В.Г.Антоненка – ветерана з бойовими орденами ВВВ, який !7 років завідував кафедрою, а зараз очолює ветеранську організацію факультету, був науковим керівником й опонентом багатьох сьогоднішніх докторів і професорів, в їх числі був науковим керівником теперішнього міністра науки і освіти, академіка НАН, президента товариства “Знання” України В.Г. Кременя, був опонентом  у академіка НАН  Л.В.Губерського, та інших, що з часом стали відомими, учнів -  а його на “рідній” кафедрі  забули, хоч не забули, даючи інформацію про його наступника, теперішнього завідуючого кафедрою, відмітити, що він 1945 року народження, невідомо з яких причин був удостоєний медалі “ ХХ лет победы в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.“ / див. с. 303 /. Взагалі, хотілось би, щоб в майбутній книжці була показана та роль, яку зіграли на факультеті ветерани війни професори Карнаухов І.М., Гончаренко М.П., Нелеп А.Т., Танчер В.К., Злотіна М.Л., Руденко К.П., Антоненко В.Г.,Осічнюк Ю.В., доценти Байкін Ф.Ф., Суярко В.О., Петрусенко А.М., Романюк Й.Т., Вовчик–Блакитна М.В., Ананійчук В.Б., та інших. Ці люди прийшли в Університет з фронтових доріг, формували особливу атмосферу на факультеті, стаючи прикладом відповідального відношення до праці й швидкого надолуження знань, які у них забрали роки війни. Притаманна їм відповідальність у відношенні до справи, чесність і справедливість, впливали на формування студентських колективів на факультеті, а самі вони завдяки своїй наполегливості досягли високих рівнів в науковій і викладацькій кваліфікації. Багатьох з тих, хто в свій час молодими хлопцями прийшли на факультет, а саме такими вони постають переді мною в моїй уяві, вже серед нас немає, але вони залишились світлою згадкою в пам’яті усіх, хто їх знав, і важливо, щоб пам”ять про них зберегти у молодого покоління. Біль втрат навряд чи може заспокоїти відомий філософ, який писав, що ті, які пішли у вічність, приєднались до більшості, й, отже, стверджував він далі, вони не покидають нас, бо пам’ять про них стає рятівною для нас, як засіб сталості і вірності самим собі й контролю над собою.

У “Вступ”і до книги, про яку йдеться мова, в аспекті реалізації довідково-історичних підходів, вельми цікаві приведені в ньому фрагменти лекції приват-доцента університету Святого Володимира Г. Якубаніса, що була прочитана у 1908-1909 академічному році, а також спомини  відомого українського і російського професора В.Ф. Асмуса про філософію у Київському університеті у 1914 – 1920 роках, коли він там навчався.. Мати В.Ф. Асмуса була українкою з Полтави, а сам він, напевно це цікаво знати філософам, був науковим керівником канд. дисертації проф. В.Т. Павлова, який довгий час очолював кафедру логіки і про свого вчителя завжди згадував з великою пошаною. В.Т.Павлов попав “під начало” В.Ф.Асмуса за відомою старшому поколінню рознарядкою І.В. Сталіна, про якого в тодішніх ЗМІ, напевно щоб підняти його авторитет і настрій, писали, що він володіє “залізною логікою”, але І.В.Сталін дотримувався протилежної думки що до рівня логічного мислення в суспільстві і з метою ліквідації цієї, на його думку, прогалини дав розпорядження відправити в аспірантуру  на кафедру логіки в Московському університеті велику кількість фахівців, науковим керівником яких став В.Ф, Асмус.

 Далі, в моїй розповіді, ще буде нагода нагадати про В.Ф.Асмуса, а зараз кілька слів хочу сказати про надрукований у “Вступі” цікавий фрагмент з вступної лекції приват – доцента Університету Святого Володимира Г.Якубаніса, яка була прочитана у 1908 – 1909 академічному році. В лекції поставлено питання про загальне розуміння філософії, яке, як на мою думку, не втратило своєї злободенності і до нашого часу. Як побудувати цілісне світосприйняття, що є головним завданням філософії в умовах спеціалізації наукових досліджень? - поставив питання Г. Якубаніс і відповів: “Природодослідники не хочуть знати жодної іншої науки, окрім науки про природу. Психологи вважають єдиною всеосяжною наукою психологію. Гносеологи не бачать світла поза теорією пізнання і т.п., усі окремі науки схожі на оркестр, котрому не вистачає капельмейстера”. Не тільки в часи Якубаніса, але і зараз залишається відкритим питання, яким чином філософія в якості капельмейстера має інтегрувати наукові досягнення і на цій основі розвиватись? Я торкнулась питання про потребу інтеграції різних галузей знання в “побудові” філософського світорозуміння, бо майже все своє свідоме життя, працюючи на філософському факультеті з 1949р. (відзначаю в цьому році  “ювілей”) та протягом 20 років з них очолюючи кафедру філософії природничих факультетів, не одноразово замислювалась над ним. Ця проблема залишається дуже важливою і для сучасної філософії, для прогнозування стратегії її подальшого розвитку. Важко щось однозначно сказати про шляхи розв”язання проблеми інтеграції, але, напевно, є підстави в цьому питанні шукати відповідь, покладаючись на логіку, як квінт – есенцію філософського мислення.

Перш ніж висловлю своє відношення до викладеній в ювілейній книзі історії “ кафедри філософії і методології науки”, яка спочатку мала назву “ кафедра філософії природничих факультетів” і яка серед усіх інших кафедр філософського факультету відзначається певним лише їй притаманним їй обличчям. Додам, що про це не можна забувати, особливо коли мова йде про її історію. Вже назва кафедри свідчить про те, що вона органічно пов’язана  з природознавством. Зв’язок  з природознавством був закладений у філософію ще на самому початку її виникнення Фалесом Мілецьким. Сучасні філософи природничо-наукового профілю не претендують на аналогію, особливо що до популярності, зі своїми попередниками, однак слід назвати багатьох представників філософської думки минулого, яких одночасно можна вважати  природодослідниками, наприклад,  Піфагора, Демокріта, Арістотеля, Декарта, Лейбніца та багатьох інших.

За час існування Київського національного університету зв’язок філософського факультету з природничими дисциплінами зазнавав змін. Якщо на початку  заснування університету Святого Володимира у склад першого відділення філософського факультету  входили, головним чином, кафедри філософського профілю, то друге відділення цього ж факультету складали природничо-наукові  кафедри. Із збільшенням  у останніх притаманної їм  наукової інформації, їх існування  в межах філософського факультету стало недоцільним і їх виділили в окремі факультети: біологічний, фізико – математичний, хімічний, геологічний.

Однак, навіть з  відокремленням природничих факультетів від філософського, більшість філософів, усвідомлюючи неможливість розвитку філософії без осмислення і використання здобутків природознавства, зв’язків з ним ніколи не втрачала. Дивує лише те, що в наш час, в середовищі сучасних філософів, можна зустріти таких його представників, які звисока відносяться до досліджень з філософських проблем природознавства і, напевно, тим самим намагаються виправдати свою некомпетентність в цих  нелегких питаннях. В ювілейній книжці приведені розповіді проф. В.Ф. Асмуса  про читання  лекцій з філософії під час його навчання в Київському університеті таким талановитим філософом як проф. А. Н.Гіляров,  який, дотримуючись натурфілософського ухилу, в своїх блискучо прочитаних лекціях, розповідав студентам про боротьбу, яка точилась за утвердження Коперніканського світогляду, а також підіймаючи інші питання світоглядного значення,  проявляв релігійне вільнодумство і скептицизм, за що попадав під утиск духовної цензури. Гіляров досконало вивчав математику і хімію, більше того,  навіть видав дві праці з органічної хімії, які базувались на проведених ним експериментах.

Цікаво, що коли проф. В.Ф..Асмус в своїх спогадах написав про себе, а саме, що  до філософського факультету його привели роздуми про причину всього сущого, про безкінечну і вічну природу, яка обіймає все, включаючи людину, і інші світоглядні питання, пошуки відповіді на які,  за його словами, зводили його з розуму, які і тепер своєю незбагненністю  продовжують зводити з розуму філософів, включаючи й мене, що намагаються знайти відповідь на них,  то слід надати належне  видатному філософу нашого часу, засновнику сучасної Київської філософської школи, академіку АН України П.В.Копніну, який залишивши ці питання осторонь, хоч безсумнівно, він і над ними замислювався, всю свою увагу сконцентрував на дослідженні більш приземлених  до життя питань.

Слід відмітити, що подарована мені книга., на яку я спочатку хотіла написати невелику рецензію, викликала у мене багато спогадів і бажання розповісти про них,  хоч раніше таких  задумів я не мала. Спогади про часи моєї праці в університеті і спілкування з відомими в той час людьми і про себе особисто, як на мою думку, внесуть додаткові штрихи в загальну панораму бачення історії філософського факультету.

Почну з П.В.Копніна, який, як і його попередники, що сприймали філософію в її органічному зв’язку з наукою,  розпочав свою кар’єру в філософії з видання в Томську у співавторстві з доктором медичних наук, проф. І.Н. Осиповим   книжки, в якій викладені спроби філософського осмислення деяких проблем з біолого-медицинської тематики, і яку згодом перевидав у Москві. Пізніше П.В.Копнін міцно утвердився на позиціях  дослідження  проблем синтезу наукового пізнання з логікою. Цьому присвячена його книга “Логічні основи науки”, де він  досліджує проблеми співвідношення натурфілософії і її логічного методу, аналізує позитивізм як філософію і логіку науки, а також досліджує питання про науку як прикладну логіку та інші. В центрі уваги П.В.Копніна були питання найтісніше пов’язані з розвитком наукового знання, серед них такі, як побудова наукової теорії,  інтерпретація  категорії “ідея”, як форми мислення та гносеологічного ідеал та інші. Фахівці з питань логіки особливо відзначають значення таких книг П.В.Копніна як “Діалектика як логіка”, “ Вступ до марксистсько – ленінської гносеології”, що принесли заслужену славу П.В. Копніну як оригінальному мислителю, для якого “ головним була наукова істина а не кон’юнктурна ідеологічна підпорядкованість філософії”. 

Значна частина нових досліджень, яким  завдячує в своєму розвитку логіка, виникли саме на узагальненнях здобутків природознавства і це доведено в багатьох книжках і статтях з діалектичної логіки, В додаток до цього слід нагадати, що саме як відповідь на потребу природничо–наукового знання, виникли: символічна логіка,  квантова логіка,  багатозначна  логіка та ін .  Започаткована П.В.Копнніним  Київська школа філософії, якщо характеризувати ті її прояви, які такі, що пов”язані з інтеграцією природничо–наукового знання з логікою, то саме в цьому симбіозі  вони отримали подальший розвиток в наукових дослідженнях здійснених на кафедрі логіки університету в публікаціях проф. Є.А.Конверського, хоч слід відмітити,  що за кадровим  складом  і їх спеціалізацією на кафедрі, яку він очолює, проводиться плідна робота і в багатьох інших напрямках .Однак, дослідження присвячені актуальним проблемам логіки та методології науки, а також дослідження основних властивостей теорії як головного підсумку пізнавальної діяльності, обґрунтуванню єдності теорії з основними ідеями сучасної логіки та інші, то саме в них в найбільшій мірі продовжується і розвивається лінія досліджень закладена академіком П.В.Копніним. Вищеназвані публікації, а також публікації,  присвячені аналізу визначення П.В.Копніним природи і завдань логіки наукового дослідження (“Вопросы философии”, 1998?, № 5), а також аналізу проблеми обґрунтування в логіко – методологічних дослідженнях П.В.Копніна ( К.,1998) свідчать про продовження і розвиток  проблем започаткованих  П.В.Копніним  в дослідженнях проф. А.Є.Конверського. Гадаю, що проф. А.Є. Конверський не буде заперечувати, коли я, враховуючи все вищесказане, назву його не тільки учнем, але і продовжувачем П.В.Копніна.

Оскільки про ніякі мої публікації, ні більш, ні менш важливі, мої учні в ювілейній книжці не згадали, як і учні проф. В.Г.Антоненка, то приведу лише деякі з них,  а саме з числа тих, що пов’язані з темою, про яку зараз йдеться мова, а саме з питаннями інтеграції, синтезу логіки з  природничо-науковим знанням. Не буду торкатись своєї докторської дисертації і виданій на її основі книжки, брошур, а також статей, хоч саме здійснені в них дослідження привели мене до потреби більш серйозно зайнятись діалектичною логікою. А зараз, розраховуючи на те, що  рецензована книжка буде в розширеному вигляді перевидаватись і в ній не забудуть згадати і про мої публікації з питань логіки, назву лише деякі з них: Це  “Роль принципов диалектической логики в развитии интегративных процессов в современной биологіи”, розділ 6 книги в співавторстві ”Інтеграція сучасного наукового знання” (К.: Вища школа, 1984, с.122 – 130;  “Деякі логіко – гносеологічні проблеми сучасної біології” /Філософські проблеми сучасного природознавства,  1973, вип. 33; “Деякі методологічні питання біологічного моделювання” /Комуніст України, 1964, №2, стор. 33 – 40; “ Категорії відносного і абсолютного у біології” /Філософ. думка, 1971, №5, стор.30 – 36; “Єдність аналітичних і синтетичних тенденцій у розвитку сучасного теоретичного знання ” /Філософ. думка, №3, 1978, стор.76 – 83.; “ Визначення сутності життя через його основну суперечність” /Філософ. думка №3?, 1978?, стор. 75 – 84?.; “ За диалектико – материалистический подход к понятию жизни” /Философские науки, №6, 1962. стор.30 – 38.; “Об’єктивні  основи  інтеграції як детермінанти розвитку сучасної науки ” /Науковий щорічник ун-ту Карла Маркса, №5, 1983р. (на нім. мові);  “ Про імовірні особливості життя в космосі і визначення більш загального поняття життя” у кн. “ В.І.Ленін і сучасність”, вид-во КДУ, 1969 р., 1 друк. арк. та інші.

Свій болісний закид до своїх забудькуватих учнів, я аж ніяк не відношу до проф. А.Є. Конверського, бо, перш за все, не вважала його своїх учнем, але, коли він, подарувавши мені нещодавно виданий ним підручник з логіки, на титульній сторінці,  зі словами подяки і найкращими побажаннями, назвав мене своєю вчителькою, мені було приємно. Думаю, що теплі слова Анатолія Євгеновича на мою адресу, це не тільки данина  традиції, але і, головне, об’єктивна оцінка  в сприйнятті ним моїх  наукових здобутків. 

Знову хочу повернутись до корифея української філософської думки П.В.Копніна, який, як це вірно підкреслюється в ювілейній книжці,“ зумовив основну спрямованість Київської школи філософії, орієнтованої на розкриття світоглядних, методологічних і гносеологічних аспектів розвитку наукового пізнання, проблем діалектичної логіки... взаємозв’язку  філософії з іншими науками, соціальної функції світогляду, обґрунтуванню творчої активності суб’єкта пізнання” ( стор.11,12 ).

До того, що сказано додам, що П.В.Копнін разом, Лекторським, Горським, Зінов’євим та іншими відомими філософами Росії готували радикальні зміни, як в розумінні філософії, так і у викладанні її у вузах. Після смерті І.В.Сталіна, коли відкрилась можливість висловити своє відношення до тієї частини курсу ВКП (б), в якому в одному із розділів викладалась філософія, і яка була зведена до чотирьох рис діалектики і двох законів ( переходу кількості в якість, єдності і боротьби протилежностей, які з часом були доповнені законом заперечення заперечення, який на початку був чомусь проігнорований), а також до кількох вихідних положень з історичного матеріалізму, П.В.Копнін та його сподвижники акцентували увагу на потребі осмислення з позицій логіки і гносеології новітні природничі і соціальні досягнення в науковому пізнанні і на цій основі внести зміни у викладання курсу філософії. Вони по суті хотіли  взяти на озброєння, з врахуванням сучасного рівня розвитку наукового пізнання, позитивні здобутки, що мали місце у філософських системах Гегеля, Канта, Лейбніца та і багатьох інших філософів. акцентуючи увагу на логіці як основі філософського мислення. Однак, назване співтовариство довго не проіснувало і невдовзі розвалилось, Особливо гострі наукові розбіжності виявились у Копніна з Зінов’євим, який, ставши дисидентом, емігрував за кордон, але коли критика соціалістичної системи ( до розвалу ідеологічних основ якої він сам  доклав руку), стала, на його думку, несправедливою і нестерпною, то цей філософ -  дисидент, повернувся назад додому.

Що ж стосується П.В. Копніна, то він, посівши посаду директора Інституту філософії в Києві, перше, що зробив, це ліквідував відділи діалектичного і історичного матеріалізму і організував нові відділи пов’язані з логікою наукового пізнання,  не переслідуючи, однак, мети відкинути позитивні надбання, що були накопичені за довгий час існування вище означених відділив. Проте не всі в Києві сприйняли нововведення П.В.Копніна. Представниками тоталітарного мислення, і в першу чергу проф. Ф.Ф.Єневічем, на нарадах і конференціях, де обговорювались книжки П.В.Копніна та й робота керованого ним Інституту філософії ВН УРСР, звинувачувалися в ревізіонізмі.

Зав. відділу агітації і пропаганди ЦК КПУ, який пізніше дослужився до посади головного ідеолога України, Л.М.Кравчук, а до нього, точно не пам”ятаю хто з них раніше  очолював ідеологічну роботу на Україні: Скаба, Овчаренко чи  Маланчук, але знаю, що всі  вони вели рішучу боротьбу з ревізіонізмом, українським націоналізмом і релігією. Думаю, молодше покоління філософів не забуло дискусії з цього приводу на телеканалах України Л.М.Кравчука з Іваном Драчем. Напевно, завідуючі кафедр, в їх числі і я, не забули, коли нас запрошував Л.М.Кравчук до себе в ЦК і робив “накачку” з приводу послаблення боротьби з буржуазною ідеологією і  релігією і  своєю войовничістю в цьому не поступався Маланчуку.  Більше того, висновок, щодо потреби посилення боротьби з релігією, знайшов тоді практичне втілення у наказах про введення чергування викладачів з філософських кафедр у церквах, в той час, коли священики  правили службу, з метою запобігання “вольностей” з їх боку. Пізніше, коли директором Інституту філософії став проф. В.І.Шинкарук, напевно, під тиском ідеологічного відділу ЦК були відновлені зруйновані П.В Копніним структури. Але, якщо трансформації з відділами в Інституті філософії ще можна  було якось зрозуміти, то цього аж ніяк не скажеш  чим була  викликана  миттєва переміна у відношенні секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Л.М.Кравчука до релігії.

Однак повернусь до П.В.Копніна. Над ним згустились темні хмари, в ЦК КПУ поставили навіть питання про його звільнення з посади директора. Не відомо, хто з високого начальства в Москві втрутився в розв”язку  цієї дуже складної і не приємної для П.В.Копніна ситуації,  коли його перевели на посаду директора союзного Інституту філософії і зберегли “пристойним” обличчя керівників ідеологічного фронту на Україні.

Залишились в пам’яті цікаві факти про перебування П.В.Копніна на Україні. Після звинувачень в ревізіонізмі його стали часто запрошувати на наради в ЦК КПУ і заслуховували звіти про роботу. Крім “ревізіонізму” чиновники при владі не сприймали виступи П.В.Копніна без папірців. В ті часи навіть високі посадові особи застерігались відриватись від тексту, і тому  вільний виклад П.В.Копніним  своїх думок, до того ж на нарадах в ЦК, шокував їх і сприймався як виклик, що ставив під сумнів їх професіоналізм.

В моїй пам’яті збереглось і те,  що для П.В.Копніна, талановитого вченого, була відсутня зелена вулиця в можливості друкування своїх книжок, особливо, коли на нього повісили тавро ревізіоніста. Знаючи, що я киянка і маю певні зв’язки, він звертався до мене з проханням допомогти йому з публікацією книжок, в чому я була безсильна. Однак, коли я щось приємне і могла для нього робити, то це, через свою подругу, чоловік якої очолював Комітет з фізкультури і спорту на Україні, забезпечувати його квитками на матчі за участю футбольної команди “Динамо”, яка була тоді самою сильною в СРСР. Павло Васильович  був футбольним болільником і,напевно, відвідування цих матчів було єдиною для нього розрадою і приводом для відпочинку.

Пам’ятаю, що після захисту мною докторської дисертації, коли Павло Васильович з якихось причин на бенкет не прийшов, то я,щоб відмітити цю важливу для мене подію, запросила його в неділю разом з його дружиною Людмилою Пилипівною в гості на дачу до мого свекра. Після сніданку Павло Васильович звернувся з проханням влаштувати йому можливість поспати, В садочку поставили розкладачку з відповідними належностями і він відразу заснув. Тепер, коли я буваю в тих місцях, то згадую, як солодко, саме під цими  деревами, спав Копнін. Людмила Пилипівна розповідала, що з Павлом Васильовичем їй немає ніякого сенсу їхати в санаторій відпочивати, бо вона з ним  зустрічається лише під час обіду чи сніданку, весь останній час він працює. До речі, Павло Васильович  був єдиний із усіх університетських мужчин -  викладачів, який з нагоди святкування різних урочистих подій  в університеті, приходив разом  зі своєю симпатичною дружиною.

Павло Васильович був дуже дотепною людиною, любив подартувати. Коли його якось викликали в міськком партії і провели неприємну розмову про погіршення морального клімату на кафедрі, аргументуючи тим, що майже всі викладачі змінили подружжя, то він після повернення, під час бесіди зі мною, тоді секретарем партійної організації кафедри, приніс і показав список кадрового складу кафедри, де проти всіх прізвищ  поставив плюс, за виключенням наших з ним, проти яких поставив мінус, тобто проти тих, які не попали під звинувачення. Памятаю також, коли мова пішла про їжу, то Павло Васильович сказав, що більше всього любить бульйон. Його запитали: “чому”? й отримали неочікувано-жартівливу відповідь, що тарілки йому після бульйону легше і приємніше мити, ніж після якоїсь іншої їжі

Проте знову повернусь до сьогодення. Зараз ми відзначаємо 170-річчя університету, а із   швидкоплинним часом не помітимо, як будемо відзначати його 175-річчя і, звісно, якщо хтось до цього доживе, то й 200- річчя. Усі ці дати, як це вже заведено в університеті, будуть супроводжуватись виданням історично–наукових матеріалів, чільне місце серед яких буде займати розповідь про філософський факультет. Випереджуючи хід подій, я утвердилась в думці, що зобов’язана, не тільки перед своїми колишніми колегами з кафедри філософії природничих факультетів, яку я довгий час очолювала, і  про яких наші молоді продовжувачі так легко забули, але й перед факультетом в цілому, бо кафедра була й понині залишається, хоч і із зміненою назвою, його важливою складовою частиною,  внести певні доповнення і уточнення, головним чином  в “Історичну довідку про кафедру”. Сподіваюсь, що комусь мої додатки і уточнення  знадобляться і за нагоди будуть враховані.

Почну з плутанини про утворення кафедри. Стверджується, що вона з’явилася у 1963 році як загально-університетська кафедра природничих факультетів і тільки “згодом кафедра увійшла до структури філософського факультету”. Дійсно, кафедра філософії природничих факультетів, як і кафедра філософії гуманітарних факультетів, заснована у 1963 році. Ці новостворені кафедри відокремились від загально-університетської кафедри філософії. Поза структурою філософського факультету вони ніколи не існували Детальніше про це проінформувала кафедра філософії гуманітарних факультетів.( див. стор. 244).

Теж саме скажу щодо зміненої назви кафедри. Як на мене, специфіку кафедри не відобразили, коли її назвали “Кафедрою філософії і методології науки”. Які є підстави, щоб філософську методологію відокремлювати від філософії, чи, навпаки, філософію і її вплив на науки зводити лише до методології ? До того ж вимагає чіткого  визначення питання про які науки йде мова - природознавчі чи гуманітарні, чи якісь інші? Таке уточнення необхідне хоча б і тому, що, по – перше, усі кафедри на факультеті так чи інакше мають справу з науками і, по–друге, навряд чи є сенс лише окремі кафедри наділяти статусом кафедр філософії, в той час як на факультеті всі кафедри філософські, знання, якими вони оперують, є  складовими елементами філософського знання. Якщо вже міняти назву, то, за аналогією з кафедрою філософії гуманітарних наук, ліпше було б, з огляду на наукову спеціалізацією більшості професорсько-викладацьким складу і за лекційно-семінарським забезпеченням факультетів, назвати її “кафедрою філософії природничих наук”, а ще краще - залишити стару назву.

Далі, кидається в очі те, що в історичній довідці “Кафедри філософії і методології науки”, на відміну від інших  кафедр, чомусь забули навіть згадати про людей, які тривалий час на ній працювали, а саме - професорів  В.С. Лутая, О.І. Кедровського, Л. Солов”я, О.І. Яценка, Ф.Ф. Єневича, доцентів Н. М. Гончаренко, В.Д.  Білогуб, М.В. Захарченка, П.Я.  Номеровського, В.І. Пустовойтова, В.Ф.Шевцова,  к.ф.н. О.О.Лисицину, ст. викладача Л.П.Курило  та інших, які, до речі, в своїй більшості готували й захистили  дисертації, працюючи на кафедрі. Склалась парадоксальна ситуація, коли читач ювілейної книжки може отримати інформацію про професорів, які працювали на початку виникнення факультету (див. стор. 82), і ніякої про тих, що працювали нещодавно.

Кафедра філософії природничих факультетів серед інших кафедр факультету, як вже про це говорилось, має своє лише їй притаманне обличчя, вона органічно пов’язана з природознавством, саме через неї підтримується зв’язок факультету  з природничими факультетами університету і  здійснюється багато ракурсне філософське осмислення новітніх наукових досягнень в різних  його галузях, без чого не можуть розвиватись ні філософія ні природознавство. Усвідомлюючи значення вищесказаного, в аспірантуру і в докторантуру на філософський факультет приймали не тільки “чистих філософів”, тобто людей, що закінчили філософський факультет, але й багатьох з тих, хто маючи природознавчу освіту, виявляв підвищений інтерес до логіко - гносеологічних, методологічних, світоглядних, соціологічних, ідеологічних та інших філософських аспектів свого фахового знання. Певно, саме ця зацікавленість не тільки з боку філософів, але й представників природничих факультетів, сприяла тому, що на кафедрі була підготовлена значна кількість докторів і кандидатів наук (за останніми даними 21 доктор і 66 кандидатів наук).

Відповідно до того, що сказано вище про особливості кафедри, не може не привернути увагу те, що усі, без винятку, її завідуючі, які у різні часи її очолювали (професори  О.В. Шугайлін, Н.Т. Костюк, Т.Д.  Пікашова, І.С. Добронравова), прийшли до філософії з природознавства. Те ж саме слід сказати про професорів: В.С. Лутая, О.І.  Кедровського, Л.А. Солов’я, що довгий час працювали на кафедрі, а також Л.І. Сидоренко, яка й зараз на ній працює. Аналогічне можна сказати про багатьох інших фахівців, які, отримавши вищу природничо–наукову  освіту, поріднилися з філософією, закінчивши при нашій кафедрі аспірантуру чи докторантуру, або перебуваючи на ній в якості стажистів чи пошукувачів, роботи яких рецензувались і обговорювались на кафедрі, перш ніж їх рекомендували до захисту на Вчену раду факультету. З часом вони стали висококласними фахівцями, філософами професіоналами – професорами і доцентами. Вони працюють в різних вузах, деякі з них піднялись до рівня завідуючих кафедрами, а окремі - очолили навіть вузи. Це професори М.А Ожеван, В.Г.Скотний, В.П.  Лисий, В.М. Вандишев, О.Г. Шутов, О.В. Котова, О.В. Чайковський, О.В. Цехмістро, М.М. Роженко, а також доценти А.Н. Бойко, М.П.  Горяч, О.П.  Ковальова, К.І. Лагойда, В.В. Павленко, М.О.  Богун, В.Л.  Бурков, І.Є. Гвоздик І.А. та багато інших, філософія для яких стала їх визнанням і професією.

На кафедрі готувались спеціалісти філософи з природничо-науковим ухилом не тільки для України, але і для ближнього і дальнього зарубіжжя. Так, на кафедру в аспірантуру були зараховані й захистили кандидатські дисертації Ісраїлова Роза (Киргизія), Джумаханов Мухай (Казахстан), Зігмунт Кишка (Польща, тепер доктор філософії), Нгок Чам (В’єтнам), Чорний С.И.( Чехословаччина, тепер доктор філософії), Долждагва Тудихалов (Монголія) та інші. /Я перерахувала лише тих аспірантів іноземців, яких добре пам’ятаю, бо була їх науковим керівником /.

Тривалий час у закордонних навчальних закладах працювали проф. Кедровський О.І. (Куба), доц.Гончаренко Н.М. (Куба й Чехословаччина), проф. Костюк Н.Т.,  ( ГДР), у відряджені (США) перебувала, проф. Сидоренко Л.І.  В свою чергу, відомі професори, фахівці з філософських проблем природознавства з Лейпцігського та інших закордонних університетів приїздили до Києва і читали лекції на природничих і філософському факультетах нашого університету. Статті іноземних вчених з філософських проблем природознавства друкувались в кафедральному науковому збірнику і в той же час статті наших викладачів друкувалась у виданнях ГДР, Чехословаччини та інших країн. На жаль, в історичній довідці, яку склало теперішнє керівництво “Кафедри філософії і методології наук”, не приділена належна увага тій значній роботі, яку кафедра здійснювала в підготовці фахівців з філософських проблем природознавства для зарубіжних країн. Особливо це кидається в очі, коли порівнюєш з тим яку увагу  надали висвітленню цього питання інші кафедри. Досить сказати, що залишилось непоміченим, наприклад, те, що інформація про роботу доц. Гончаренко Н.М. в закордонних вищих навчальних закладах саме тоді, коли вона працювала на нашій кафедрі, помилково попала в довідково–історичний матеріал, поданий кафедрою філософії гуманітарних факультетів. Звісно добре, що, хоч і не за адресою, але робота доц. Гончаренко Н.М. на цій ділянці не залишилась не поміченою.

Взагалі, в недалекому майбутньому, коли буде писатись нова книга про філософський факультет, керівництву ” Кафедри філософії і методології наук” не завадило б використати досвід щодо подання довідково–історичних матеріалів іншими кафедрами й ознайомитись з тим, як розповіли про історію своїх кафедр професори Л.В.Губерський, В.І.Лубський,  В.І.Панченко та інші. Бо, як не прикро про це писати, особливо мені її екс – завідуючій, коли читаєш таку “історичну довідку”, то складається враження не тільки про формальне, але і байдуже відношення моїх учнів до висвітлення історії відомої на Україні кафедри, яка стала центром по підготовці фахівців з філософських проблем природознавства, і на якій вони самі отримали путівку в життя.   Сучасні здобутки в теоретичній і в педагогічній діяльності кафедри подані так, як начебто вони починались з чистого аркуша, а інформація про багатолітню історію кафедри зайняла за обсягом таке ж місце, якщо не менше, ніж переказ особистих здобутків кожного з її трьох професорів.

 До речі, хочу звернути увагу факультетського керівництва на те, що в списках робіт представлених викладачами не тільки нашої, але і інших кафедр,  чомусь не вказується об’єм публікацій в друкованих аркушах, або в сторінках і не завжди вказується видавництво. Читач не може збагнути про що йде мова - про книжку,  брошуру,  статтю, чи про коротенькі тези, а також про вагомість видавництва, де друкувалась публікація.          

Однак залишу критичні зауваження і краще розповім про позитивний досвід, який набула  кафедра філософії природничих факультетів в підготовці фахівців з філософських питань природознавства в недалекому минулому а також в загальних рисах розповім про наукові здобутки, які вона досягла, як в природничо-філософських дослідженнях, так і  в розробці проблем загально -  філософської спрямованості. Безперечно, кафедрою був внесений вагомий вклад в формування “ Київської школи філософії”,  її знають фахівці з філософських проблем природознавства, як в близькому, так і в далекому зарубіжжі, Думаю,  якщо замовчувати про внесок не тільки нашої, але і усіх інших кафедр філософського факультету у формування цієї школи, а на жаль, до останнього часу керівництво факультету не надавало цьому належного значення, то  може скластись хибне враження, що науку рухає лише Інститут  філософі У всякому разі  складається саме таке враження, коли читаєш праці, які видає Інститут, в тому числі, останню, досить велику за об’ємом, передмову  до виданого нещодавно   трьохтомника праць видатного філософа,  академіка НАН України В.І. Шинкарука, написану  професорами В.В.Ляхом  і В.І. Табачковським.

В передмові акцентується увага на тому, що Володимир Іларіонович був багаторічним директором Інституту філософії НАН України, і  звісно, оскільки видання присвячено В.І.Шинкаруку, то найбільше уваги приділена  саме йому, але і про свої особисті та заслуги інших співпрацівників Інституту філософії також розповісти не забули, щоправда здебільшого через  надруковані в  тритомнику публікацій В.І.Шинкарука, де він, як директор  Інституту, інформував про досягнення цього наукового закладу, давав оцінку роботи окремих завідуючих відділами, відзначав значення досліджень окремих працівників. Однак, чомусь в передмові не згадують про те, що Володимир Іларіонович до Інституту довгий час перепрацював на всіх викладацьких посадах на філософському факультеті Університету, починаючи від асистента і завершуючи посадою ( 16 років)  декана, а перед цим, коли був професором факультету, захистив докторську дисертацію.

Університетський період в житті молодого В.І.Шинкарука був дуже плідним в становленні його як вченого.  Більшість праць, з тих, які були надруковані ним пізніше, в інститутський період, були виношені і занотовані в підготовчих матеріалах  періоду його праці в університеті. Про такі “другорядності” чомусь забувають згадати не тільки в цьому, але і в багатьох інших. інститутських виданнях. Випадає з пам”яті й те, що майже всі працівники Інституту перші кроки в філософію здійснили з філософського факультету, а деякі з тих небагатьох, чий творчий внесок в розвиток філософії в передмові відзначений  (А.Яценко, М.Л.Злотіна, А І Горак, В.Босенко), не кажучи вже про директорів Інституту, за яких йшла мова вище,  значну частину свого творчого життя віддали викладацькій роботі в університеті. До них, напевно, слід віднести і тих, більш ніж двадцять випускників університету, які в свій час поповнили штатний розклад Інституту, і  про яких з доброю іронією написали у вступі до трьохтомника, що в Інститут вони поступили як на шостий курс. Але до цього на факультеті вони навчались  п’ять років, тут залишились їх вчителі, і про них, як і взагалі про Альма матір не варто забувати, щоб не стати схожими на невдячних дітей, які забувають про своїх батьків.  

Продовжу, однак, розповідь про те, з чого починала, а саме про накопичений позитивний досвід в підготовці в нашому університеті фахівців з філософських  проблем природознавства . Для цього була випробувана певна система сприяння. Висхідним, наріжним каменем в ній була орієнтація на те, щоб викликати зацікавленість у студента до філософії взагалі і філософських аспектів його спеціальності зокрема. В цьому відігравали визначальну роль лекції і семінари з нормативного курсу філософії, в яких викладачі, особливо з числа тих, що мали відповідну спеціалізацію за профілем факультету, мали можливість зацікавити студентів висвітленням філософських аспектів їхнього профілюючого знання. Пробуджений на лекціях і в роботі семінарів інтерес студентів закріплювався в роботі відповідного профілю студентських наукових гуртків, а далі – отримував подальший розвиток при написанні студентами конкурсних робіт. Були випадки, наприклад, на біологічному та інших факультетах, коли студент виявляв бажання обрану тему продовжувати  розробляти в курсовій і в дипломній роботах. Тематика таких робіт затверджувалась на факультетських вчених радах. Найбільш зацікавлені у висвітленні філософських аспектів своєї спеціальності випускники природничих факультетів і на цьому не зупинялись, а випробували свої можливості до вступу в аспірантуру філософського факультету.

Поряд з пробудженням інтересу студентів до філософських аспектів своєї науки важливо було закріпляти цей інтерес й у викладачів факультетів. Визначальну роль в цьому відігравали філософські методологічні семінари професорсько–викладацького складу, керівництво якими забезпечувала кафедра. До того ж на кафедрі були підготовлені спецкурси з філософських проблем таких профілюючих наук як фізика, біологія, математика та інші, які були включені в учбові програми Факультету підвищення кваліфікації викладачів природничих факультетів, що діяв при університеті. Такі ж спецкурси читались аспірантам природничих факультетів, в тому числі на окремому потоці аспірантам-іноземцям, які готувались до здачі к.м. з філософії. Лекції з філософських проблем природознавства читались також студентам й аспірантам філософського факультету і, на запрошення керівництва Інституту підвищення кваліфікації, викладачам суспільних наук.

Значну роль в підготовці відповідної кваліфікації кадрів відігравав випуск на громадських засадах  міжвідомчого наукового збірника “Філософські проблеми сучасного природознавства ”За останніми даними видано 80 номерів,  в переважній більшості тоді, коли головним редактором була проф. Костюк Н.Т.  До складу редколегії, крім філософів, входили такі відомі представники науки, як керівник університетської обсерваторії професор С.К. Всехсвятський, директор Інституту фізіології при КДУ, завідуючий кафедрою біофізики, проф. П.Г. Богач, завідуючий  кафедрою цитології і гістології проф. Б.Г. Новиков, а також доктори фіз.- мат. наук, професори  Ломсадзе Ю.М., Дішкант І.П., Рижко В.А., Курчиков Л.Н., Кованцов М.І. та інші. Систематичний випуск збірника, його науковий рівень, давав би підстави присвоїти йому статус журналу, враховуючи і те, що він був і залишається єдиним періодичним філософсько–природничого профілю виданням в колишньому СРСР. В ньому друкувались статті не тільки філософів і природодослідників нашого університету та інших вузів України, а й Москви, Ленінграду та багатьох зарубіжних країн. Майже всі докторські і кандидатські дисертації з філософських проблем природознавства, що захищались в Україні, мали можливість проходити часткову апробацію в статтях, що друкувались в журналі.

Утверджувались тісні наукові зв’язки і співпраця між філософами і відомими вченими-природознавцями, не тільки у  підготовці до видання наукового збірника, а і в тому, що останні часто–густо виступали опонентами при захисті дисертацій і  в окремих випадках – також і керівниками дисертаційних робіт. Так, одним із двох наукових керівників при написанні дисертації доц. В.М. Костєвим був доктор фізико-математичних наук, проф. О.З. Жмудський, опонентом при захисті дисертації доц. Н.Н.Гончаренко був доктор біологічних наук, проректор КДУ проф. Д.П. Проценко. При захисті докторської дисертації М.М. Роженком неофіційними опонентами виступили директор Інституту ядерних досліджень акад. НАН України І.М. Вишнівський і відомий фахівець в галузі математики член–кор. НАН України О. М. Боголюбов. Серйозна стаття з філософських проблем фізико–математичного знання, написана М.М.Роженком у співавторстві з О.М. Боголюбовим, була надрукована в журналі “ Вопросы философии”. Офіційним опонентом при захисті кандидатської дисертації Н.Т.Костюк був зав. кафедрою цитології і гістології проф. Б.Г. Новиков, а на захисті докторської дисертації - зав. кафедри біофізики, доктор біологічних наук, член – кор. НАН України, проф. П.Г. Богач. Можна навести багато подібних прикладів співробітництва. Переді мною лежать великою стопкою подаровані мені авторефератів кандидатських і докторських дисертацій, а також книжки з філософських проблем природознавства, і що особливо приємно відмітити, серед них відомі в університеті фахівці в галузі фізики, генетики, геології / А.З.Жмудський, С.А. Мороз, Г.Д. Бердишев та ін/

Хочу відмітити, що найбільшу зацікавленість до філософських питань своєї науки виявляли природознавці нашого, в свій час єдиного на Україні університету. Саме у них виникало бажання, не зупиняючись на отриманих природничо – наукових результатах, осмислювати їх з більш широкої, філософської точки зору. Ця зацікавленість, як на мою думку, є одним із суттєвих показників саме класичної університетської освіти. Думаю, що  такий показник відсутній у теперішніх новоспечених університетах, яких на Україні в останній час з’явилось занадто багато. Найбільш підготовлені зі свого фаху випускники природничих факультетів, як правило відмінники, випробували свої сили у вступі в аспірантуру філософського факультету, але із – за обмеженості місць, це вдавалось тільки окремим з них. З біологічного факультету прийшли в філософію відмінники навчання, тепер доктори наук,. професори Сидоренко Л.І., Пікашова Т.Д., з фізичного  -  доктор філософських наук, професор Добронравова І.С., з геологічного факультету -   кандидат філософських наук, доцент Кравчук А.А.

 На жаль, моя пам’ять зраджує мені в тому, щоб я  змогла більш детально розповісти про цю характерну рису. підготовки спеціалістів в Київському національному університеті ім. Т .Г.Шевченка, яка стала традицією з часів, коли університет ще носив ім’я  Святого Володимира., але впевнена, що з часом знайдуться історики, які  крупинками будуть вивчати і збирати відомості, в їх числі будуть відігравати не останню роль і ті, про які я веду розмову, і зможуть намалювати цікаву і повчальну для нащадків картину про те, як здійснювалась підготовка спеціалістів широкого профілю в головному національному університеті  України.

Повертаючись до висвітлення роботи кафедри в її недалекому історичному минулому з метою проектування окремих її рис на майбутнє. Можна було б і зараз назвати багатьох відомих професорів і доцентів природодослідників. Це доктори фіз. – мат. проф. О.З.Жмудський, проф. М.І Кованцов, доктор геологічних наук, .професор С.А.Мороз та інші, які систематично друкували статті, а окремі з них, навіть книжки з філософських питань своєї науки. Серед купи авторефератів з філософських питань природознавства, які дарували мені перед захистом як науковому керівникові, або як члену Вченої ради аспіранти, знаходяться і книжки присвячені філософським аспектам своїх наук, Наприклад, книжка проф. С.А..Мороза в співавторстві з В.І.Онопрієнком “для студентів і аспірантів і для всіх, хто цікавиться філософськими проблемами геології”. Публікація отримала високу оцінку акад. АН УССР А.С.Поваренних .Надруковані  також в співавторстві статті С.А.Мороза  з випускником геологічного факультету, заступником декана філософського факультету, доцентом А.А.Кравчуком.

 Кафедрою були встановлені тісні контакти з відділом філософських проблем природознавства Інституту філософії НАН. На кафедрі попередньо обговорювались перед захистом дисертації В.С. Крисаченка, Н.П. Депенчук, М.Кисельова, І В..Огородника та інших. Науковці відділів, ставши професорами, потім виступали опонентами окремих дисертацій, що готувались на кафедрі. Були встановлені тісні зв’язки з іншими відповідного профілю структурами НАН України. Так, наприклад, проф. Н.Т. Костюк протягом багатьох років була членом вченої ради Інституту філософії, входила до складу бюро методологічних семінарів при Президії НАН України, була членом Наукової Ради з філософських і соціальних проблем науки і техніки при НАН України, входила до складу ректорату і Великої вченої ради університету, була членом Науково–методичної комісії з філософії при Мінвузі, разом з проф. В.С. Лутаєм входила до складу науково–методичних рад філософського факультету.

Крім цього в якості наукового керівника проф..Костюк Н.Т. було підготовлено до захисту 20  дисертацій., Робота з кожним дисертантом дуже відповідальна і вимагає значних затрат часу і уваги: вона передбачає вибір актуальної теми, розробку стратегії досліджень і тактики їх реалізації, визначення центральних проблем, періодичного знайомства з висвітленими дисертантом частин дисертації, а на заключному етапі -  з роботою в цілому, надання допомоги у “шліфовці” висвітлених окремих проблем, не кажучи вже про те, що іноді потрібно прикладати й свою руку і щось дописувати й виправляти. Все це вимагає від наукового керівника значних емоційних і розумових затрат особливо, коли мова йде про аспірантів -  іноземців, які недосконало володіють мовою, не кажучи вже про переживання наукового керівника під час захисту дисертації, бо він по суті захищає дисертацію разом з аспірантом. А у керівника кафедрою ще більше приводів хвилюватись, не тільки за  аспірантів, у яких  особисто він науковий керівник, але і взагалі за всіх аспірантів кафедри, дисертації яких представляються на захист. Я вирішила торкнутись питання роботи з аспірантами, бо іноді., у некомпетентних у цьому відношенні людей, складається враження, що керівництво аспірантами - це таке собі ”легеньке” навантаження. Звісно, для когось воно може бути  “легеньким”, і на власному досвіді я в цьому переконалась, однак “міра важкості” визначається відношенням наукового керівника до цієї ділянки своєї роботи, усвідомленням своєї відповідальності, а також залежить від моральних засад, яких він дотримується.

Розповідаючи про кафедру філософії природничих факультетів, не можу не сказати й про те, що розробка стратегії філософських досліджень, що здійснювались на ній, знаходилась в прямій залежності від розвитку наук про природу та найтісніше пов’язаної з ними технікою, а також від потреби осмислення  логіко–гносеологічних, світоглядних, соціологічних, методологічних засад природничо–наукового знання. Про це  свідчить обрана тематика  наукових досліджень в дисертаціях, монографіях і статтях. Можна привести багато ілюстрацій тому, як природничо–наукова тематика визначала зміст пов’язаних з нею філософських досліджень, які здійснювалась науковцями кафедри. Це - і невичерпні в пізнанні проблеми людини і її свідомості, це і - величезна сукупність актуальних проблем фізики, біології, математики, а в останні десятиліття - проблем техніки і біотехнології, екології, геології, географії  Розвиток природничо-наукового знання, поряд з потребою осмислення світоглядного значення висунутих ним проблем, поставив на порядок дня також потребу осмислення його логіко–гносеологічних засад. Серед них - осмислення багатоаспектності складних об’єктів пізнання, політеоретичності їх відображення в науковому знанні, можливість використання у зв’язку з цим багатозначних логік, а також висунення на передній план  розуміння істини не тільки, як сукупності взаємо доповняльних суджень, але й пошуку шляхів виведення синтетичних суджень, спроможних відобразити сутність об’єкту і т.д. і т.п. Деякі з цих проблем обговорювались на спільних засіданнях з кафедрою логіки, в їх числі, проблема єдності історичного і логічного підходів в природничо–науковому пізнанні, яка досліджувалась аспірантами і докторантами на біологічному та на фізико–математичному матеріалі.

Коли йде мова про кафедру філософії природничих факультетів, то слід відмітити два основних вектори, за якими визначалось спрямування її роботи. Про один з них, пов’язаний з її специфікою, а саме як кафедри природничих факультетів, де готувались кадри відповідної спеціалізації, попередньо вже йшла мова Але поряд з цим дуже велике значення мав другий вектор, пов’язаний з підготовкою і забезпеченням належного рівня читання на природничих факультетах нормативного курсу з філософії Ця робота здійснювалась двома секціями:  діалектичного й історичного матеріалізму, які довгий час очолювали доценти Н.М. Гончаренко і В.Д. Білогуб. На жаль, про них забули згадати в історичній частині поданих кафедрою матеріалів, хоч робота керуючих секціями була досить копіткою й відповідальною. Саме на засіданнях цих секцій обговорювався зміст текстів лекцій, а також результатів взаємовідвідування лекцій і семінарів. Велика увага надавалась виданню методичної літератури, рецензуванню й обговоренню статей, дисертацій, індивідуальних і колективних монографій, текстів лекцій тощо.

Слід відзначити, що на кафедрі завжди працювала група аспірантів і викладачів, так би мовити, чисто–філософської орієнтації, які, захистивши дисертації, поповнили її викладацький склад. Це доценти А.П. Архипов, О.Г. Охріменко, А.І. Пипич, Ю.В.  Джулай, В.І. Пустовойтов та багато інших. Не можу не відмітити, що наші “чисті” філософи, викладаючи філософію на природничих факультетах, не мали змоги повністю ізолюватись від потреби осмислення філософських аспектів профілю факультетів, на яких працювали, а також від питань, пов’язаних із соціальними й ідеологічними орієнтирами розвитку науки (див. публікації “ Методологічні аспекти соціального пізнання”, Видавництво “Вища школа” 1982р. (див. В.Д. Білогуб “Соціальні орієнтири науки” - К.: Вид-во політичної літератури, 1989), а також публікації інших викладачів кафедри.

Два вектори, які я умовно виділила як відносно самостійні, в дійсності вони органічно пов’язані. В лекціях з нормативного курсу філософії, окрім висвітлення програмних питань з курсу філософії, акцентувалась увага на потребі подолання як вульгарно – матеріалістичних, так і примітивно – ідеалістичних підходів при теоретичному осмисленні досліджуваних проблем.

На жаль, зовсім випала інформація про колективні монографії, які були видані і де здійснювалась орієнтація на необхідність поєднання  природничо–наукових даних з соціокультурними підходами до їх розуміння, а також на відмову від лінійного типу детермінацій в поясненні явищ і потребу враховувати багатоманітні зв’язки і використовувати системні підходи, використовувати досягнення культурології, антропології, мистецтвознавства тощо. Зверталась увага на тому, що навіть  дуже глибокий і важливий природничий аспект вивчення людини не може дати об’єктивного уявлення про цей феномен, якщо залишатись на вульгарно – матеріалістичних уявленнях про неї, ставились акценти на тому, що отриману інформацію потрібно збагатити філософсько–антропологічною рефлексією – уявами про соціологічні, моральні і естетичні цінності, а також ціннісними орієнтирами про світ, в якому вона живе. Разом з тим, наголошувалось на тому, що не можна скласти уяву про людину і світ, в якому вона живе, без усвідомлення природничо–наукових досягнень в пізнанні людини, її свідомості і взагалі в розумінні життя. Цьому присвячували свої наукові дослідження к.ф.н. доц.. О.Г.Охріменко (проблеми антропології, філософії техніки), к.ф.н. доц. А.І.Піпич (філософія соціальної науки) та інші.

Ці питання обговорювались на конференціях “Діалектичний матеріалізм і сучасне природознавство.  Проблема методу в філософії і природознавстві” (Київ,1971); На республіканській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми направленості учбового процесу у вищій школі” (Київ, 1981); “Особливості розвитку сучасного природознавства” (Харків,1969). Цьому було присвячено засідання Наукової Ради АН УРСР “ Філософські питання сучасної науки” та багато ін. Були також видані монографії по вказаним проблемам. Науковці кафедри приймали безпосередню участь в організації конференцій і виступали з доповідями на них .Звісно, при обмеженому об’єму  публікації, виділеного кафедрі в ювілейній книжці це зробити майже не можливо, але і в інформації про сучасний стан цієї ділянки роботи не приділено належної уваги. Вона представлена розпорошено і не дає чіткої уяви про те, що в цьому напрямку зроблено кафедрою, на відміну, наприклад, від  того як інформує читача про свою науково – дослідну  роботу кафедра філософії гуманітарних наук (див. стор. 253 – 256)

Дуже велику за обсягом роботу, яка здійснювалась кафедрою, я могла долати завдяки тому, що мала надійних помічників. Заступником по викладацькій роботі довгий час був проф. О.І. Кедровський, талановитий вчений, його книжки з філософських питань математики знали і високо цінували фахівці в колишньому СРСР. Він відзначався хорошими організаторськими здібностями, В його повноваження, окрім іншого, входив розподіл педагогічного навантаження і  в дуже рідких випадках він звертався до мене, як до арбітра, коли в цьому питанні виникали якісь складності. Жаль, що він не подолав алкогольної залежності і керівництво університету змушено було звільнити його з університету. Заступником  з наукової роботи був проф. В.С.Лутай. Це йому доводилось писати цілі простирадла звітів про виконану кафедрою на цій ділянці  роботу. Заступником з методичної роботи був доц. В.М.Костєв. Йому випало  виконувати за настановою Міністерства освіти дуже марудну  роботу по складанню так званих “логічних схем”, Костив організував цілий колектив, включивши в нього представників і з інших вузів, і навіть видав ці схеми, хоч не знаю чи знадобились вони комусь. Він разом з проф. Т.Д. Пікашовою займався виконанням, знову таки за спущеною міністерством настановою, розробки так званих “Комплексних наукових програм”, які зайняли від їх упорядників багато зусиль але знову таки не знаю чи були вони виправдані. Дуже допомагали в проведенні роботи на кафедрі керівники  секцій діалектичного і історичного матеріалізму доц. В.Д.Білогуб і доц. Н.М.Гончаренко, про яких я вже вище згадувала.

В цілому кафедра являла собою міцно спаяний колектив, об’єднаний спільними інтересами. За весь час керівництва мою кафедрою ( 20 років), була лише одна конфліктна ситуація пов’язана з намаганням доц. Т.К.Мартиненком свої інтереси протиставити інтересам кафедри. Ця конфліктна ситуація закінчилась розбором на парткомі університету. А почалась вона з того, що викладачі кафедри, яким приходилось не один рік виконувати педагогічне навантаження Мартиненка,під приводом того, що він учасник війни і  здоров’я  у нього здає і саме це змушує його весь час перебувати у санаторіях і інших оздоровчих закладах, коли  нарешті він досяг довго очікуваного кафедрою пенсійного віку, то саме тоді на зборах гостро поставили питання про те, що більше працювати за нього не будуть і хай він йде на заслужений відпочинок .Мартиненко вважав таке рішення зборів несправедливим, бо він як ветеран. має право на пільгове становище на кафедрі, хоч в університеті знали. що участі в бойових діях він не брав. До того ж, коли на кафедрі стало відомо, що він багато разів змінював дружин і в університет сипались скарги від них і до того ж з’явився з цього приводу в газеті фейлетон,  що поширювався в університеті, а також кафедра отримала скаргу від аспірантів природничих факультетів, заняття з якими, не поставивши до відому керівництво, з власної ініціативи проводив Мартиненко у себе дома. Все це обурило колектив кафедри і йому запропонували вийти на пенсію. Мартиненка таке рішення не влаштовувало і він звернувся у вищестоящі партійні органи зі скаргою на не чуйне до нього відношення з боку кафедри, Коли на парткомі слухали це питання в моєму викладі і з придачею змісту фейлетону, а також зі скаргою аспірантів про не сприйняття ними переносу занять з території університету до його хатнього приміщення, то все це звеселило членів парткому. Вони прийняли рішення запропонувати Мартиненку вийти на пенсію, а доц. М.В. Захарченка - найбільш непримиренного до споживацької позиції Мартиненка перевести, на жаль нашого колективу, на кафедру соціології. Я вирішила розповісти про історію з Мартиненком, бо вона, як на мою думку, повчальна.

Кінець п’ятидесятих і початок шістдесятиліття після закінчення страшної спустошливої війни, коли почали відроджуватись економіка країни і відбудовуватись зруйновані міста і села, новими відкриттями в країні позначилась наука, асимілюючи поряд зі своїми, новітні досягнення зарубіжних вчених.

 За спеціалізацією отриманої  вищої освіти,  в Київському хіміко-технологічному інституті харчової промисловості  (тепер перейменованому в університет) найближчою мені була біохімія, екзамен з кандидатського мінімуму з якої я здала університетській екзаменаційній комісії, яку очолював один із завідуючих кафедр біологічного факультету, пізніше проректор університету проф. Проценко Д.П. і  майже одночасно отримала авторське свідоцтво за    96053  Лише один рік я попрацювала за фахом і цей відрізок мого життя суттєво не вплинув на послідуючу мою долю, хоч я і досягла невеличких наукових досягнень, надрукувавши статтю, отримавши авторське свідоцтво і склавши екзамен з к.м.

В той час, не знаю з чиєї ініціативи, зявилась постанова приймати певну кількість представників природничих наук на філософський факультет. Склавши вступні іспити, я була зарахована в аспірантуру філософського факультету. Оскільки біохімія і цитологія були складовою частиною мого попереднього фаху, то саме філософському аналізу проблеми розвитку клітин я присвятила кандидатську дисертацію. Науковим керівником моїм вважався доктор філософських наук, проф..Єневіч Ф.Ф., саме  вважався,  бо ознайомився він з моєю дисертацією лише тоді, коли роботу над нею я вже завершила. Не знаю, чи читав він її, у всякому разі в руках тримав. бо на полях були зроблені дві чи три помітки “Ред”. Зате серйозним опонентом був завідуючий кафедрою гістології і цитології в університеті,  доктор біологічних наук, проф. Б.Г.Новиков.

Після захисту кандидатської дисертації мене залишили працювати на філософському факультеті на посаді асистента. На факультеті навчалось багато студентів фронтовиків: А.Т.Нелеп, М.П.Гончаренко, А. Петрусенко, І.М.Карнаухов та інші..  Деякі з них  з часом стали моїми друзями. Проф. Єневіч, який в той час очолював кафедру, в моє педагогічне навантаження включив проведення на філософському факультеті спец. семінарів з праць Ф. Енгельса “Анти–Дюрінг” і “Діалектика природи ”.Я просила  замість цих, з моєї тодішньої точки зору, дуже складних семінарів, запланувати семінари з нормативного курсу, на що керівник кафедри відповів, якщо мене не кинути глибоко у воду, то я ніколи не навчусь плавати. На додачу мені ще запланував вести семінарські заняття з нормативного курсу філософії на геологічному факультеті. Щоб упевнитись в моїх знаннях мої студенти часто – густо  “на засипку” мені готували нелегкі запитання. Бували випадки, коли я, відчуваючи соромливість, змушена була відверто визнавати, що відповісти на запитання зараз не можу і дам відповідь на наступному занятті. В ті часи я дуже багато уваги докладала до підготовки занять: розробляла розгорнуті плани, формулювала запитання, на яких слід акцентувати увагу тощо. Долала труднощі, щоб оволодіти працями багатьох корифеїв філософської думки. Спочатку  відчувала безпорадність при читанні окремих філософських творів, а також деяких статей з журналу “Вопросы философии ”. Та тяжкі випробування на шляху мого становлення як професійного філософа з часом відійшли в минуле. Пізніше, враховуючи мою спеціалізацію, ю з філософських проблем біології, мені почали планувати лекції і семінари на біологічному факультеті, де були  дуже великі потоки студентів, десь більше 150 чоловік, і робота з ними впритул наблизила мене до біологічних наук і остаточно сприяла вибору теми докторської дисертації. Звісно, тоді і думки у мене не було про те, що з часом я стану першою жінкою на Україні, що захистить докторську дисертацію з філософії і що на протязі довгого часу буду очолювати одну з кафедр філософського факультету. А тоді у мене була лише мрія поглибити свої знання й попасти в докторантуру. А це було дуже нелегко.

Для філософського факультету в докторантуру було виділено два місця. За спеціалізацією естетики в докторантуру зарахували В. Кудіна, а за спеціалізацією з філософських проблем природознавства відібрали мене. Перед цим на університетській  Вченій Раді були виділені рецензенти для ознайомлення з публікаціями абітурієнтів і якщо, на їх думку, за науковим рівнем претенденти “тягнуть” на докторантуру, то їх рекомендували, а якщо ні, то щоб задарма не витрачати державні гроші, кандидатуру відхиляли. Мені в якості рецензентів виділили відомих в університеті  вчених: історика, проф. Віденського і фахівця з питань педагогіки проф. Чавдарова. Вже тоді старенького  Віденського знали в університеті як неперевершеного лектора, який до того ж не боявся відходити від усталених стереотипів у викладанні історії, дозволяв собі розповідати про приватне життя царських персон і інші вільності. Хоч проживав Віденський у великому будинку навпроти ректорату, він запізнювався на лекції, які читав в Червоному корпусі. Розповідали, що коли керівництво університету, не витримавши цих дисциплінарних порушень, почало робити йому  зауваження, то він на це відповів: “ Як це я можу запізнюватись на свою лекцію? Коли мене немає, то і лекції немає. Лекція починається і закінчується разом зі мною.” В університеті багато розповідали про різні анекдотичні ситуації пов”язані з Віденським, але для мене було важливим те, що рецензенти рекомендували мене в докторантуру, а на засіданні Вченої Ради була затверджена тема дисертації, яка певним чином розвивала тему кандидатської.

Торкаючись вибору теми докторської дисертації, відзначу, що в біології в ті часи були зроблені значні відкриття. За допомогою новітніх методів дослідження, що використовувались в біохімії, були відкриті нуклеїнові кислоти і доведена  їх роль в передачі спадкової інформації, була доведена роль фосфорорганічних сполук в енергетиці життєвих процесів. Не менше значення мало використання нових підходів в розумінні живих об’єктів, як  відкритих систем, динамічно – рівноважний стан яких забезпечується безперервними процесами обміну речовинами і енергією,  як між складовими елементами системи,.так і її в цілому із  зовнішнім середовищем. Значний внесок саме в таке розуміння живих об’єктів внесла біофізика, а кібернетика на додаток дозволила подивитись на них з дещо іншої точки зору й сприйняти їх як відкриті саморегульовані системи, без внесення в них якоїсь сторонньої по відношенню до них зовнішньої сили, й довести, що саморегуляція в них здійснюється за рахунок так званого “ зворотного  зв’язку”.

Поряд з цим, як ніколи, посилилась увага до досліджень акад. В.І.Вернадського і розгляду ним  живого на Землі, як певної геологічної плівки ( біосфери),що існує поряд з атмосферою, гідросферою і літосферою, і на її основі, завдяки практичній діяльності  людини, продукується нове утворення на планеті  - ноосфера. Цей підхід дозволив по – новому подивитись на життя на Землі, й на додаток прийняти таку, що не підлягає сумніву, думку В.І.Вернадського, що хімія живого визначається хімією нашої планети. Цей висновок, окрім усього іншого, мав велике практичне значення для геології, як орієнтир в пошукових роботах по здобуттю корисних копалин.

Одночасно з усіма цими підходами до розуміння життя, все більшого значення набувала космічна біологія, яка розглядала його як одну із можливих планетних фори життя в космосі і будувала припущення про його імовірні, головним чином з точки зору хімії, особливості

Той стан, що намітився в біології і та спеціалізація у вивченні живого, що відбувалась, була свідченням прогресу і разом  з тим свідченням того, що вчений вивчаючи життя ставав не тільки все більш глибоким, але в той же час все більш вузьким. Між представниками окремих галузей біологічного знання втрачалось почуття взаємної солідарності і зв’язку між окремими галузями, що вивчали такий надскладний феномен, як життя. Науковці, представляючи ті чи інші підходи до розуміння життя, ставали на шлях абсолютизації  висновків із своїх досліджень чи то засобами біохімії, чи біофізики, чи кібернетики, утверджувались в думці, що саме їм нарешті вдалось пролити світло на розуміння того, що являє собою життя в своїй сутності

 В науковій літературі буквально лавиною почала зростати кількість визначень поняття життя і доказів спроможності  саме якогось одного з них. Кожне з них протиставляли відомому енгельсівському  визначенню, що життя – це спосіб існування білкових тіл, який за своєю сутністю проявляється в самооновлені.

Саме в такій ситуації я підійшла до вивчення проблеми сутності життя. Вивчала величезну за обсягом літературу, пов’язану з минулими і сучасними підходами і відповідно висновками в розумінні живого. Розмірковуючи над накопиченими купами досліджень, я прийшла до думки, що до життя слід  підходити як до багатоякісного явища, багато аспектного і багатопланового в його проявах, а це значить, вступивши в полеміку з представниками окремих галузей, доводити невиправданість їх намагань абсолютизувати значення саме їх підходів і висновків в розкритті сутності життя й доводити, що їх висновки – це лише зерно істини. Відповідно  такому розумінню внесла уточнення в назву своєї дисертації, яку озаглавила ”Проблема сутності життя ( досвід філософського узагальнення деяких аспектів пізнання живого)”, а також склала розгорнутий план. Зараз ідея політеоретичності, ідея неможливості виразити істину, особливо, коли мова йде про такий складний об”єкт, як життя., в якомусь одному визначенні,  вже нікого не шокує, а тоді прийняття такого плюралізму в науковому пізнанні не міг не шокувати наукове співтовариство.

Щоб утвердитись в своїх міркуваннях, я звернулась до одного з відомих філософів нашого часу, представника філософської думки в галузі природничо – наукового знання, акад. АН СРСР  Боніфатія Михайловича Кедрова . Він із зацікавленістю ознайомився з розгорнутим планом моєї дисертації. Висловив навіть здивування, що я взялась за осмислення дуже великого пласту знань, бо кожен з моїх аспектів, як він відмітив, може бути окремою темою дисертації, але поряд з цим напрямок дослідження “благословив”, сказавши, що така узагальнююча робота дуже потрібна, саме вона дозволить підійти до розуміння життя з найбільш широкої, філософської точки зору, безвідносно до того, що комусь із представників конкретно – наукового знання,  які претендують на істину в останній інстанції, це може не сподобатись. Після бесіди з Б.М.Кедровим, я  набула впевненості й сміливості у відношенні до кумирів з їх претензіями на винятковість.

Вважаю, що мені пощастило науковій кар’єрі те, що на моєму шляху зустрівся такий талановитий філософ і така зацікавлена в науці особистість як Б.М.Кедров. Ще десь на початку моєї роботи він мене буквально окрилив. Але на цьому моє “везіння” не закінчилось, бо на моєму шляху в науку мені випало одержати підтримку з боку не менш яскравої особистості, якою був акад. П.В.Копнін. Якщо Б.М.Кедров на самому початку моєї роботи дав мені “ благословення”, то П.В.Копнін “ благословив” мене на захист роботи, тоді, коли дисертація була вже готова. Він ознайомився з нею і у мене відбулась цікава з ним розмова. Він висловив загальне враження про роботу одним словом “Добре”, а далі сказав: “ Ось Ви доводите представникам різних конкретно – наукових дисциплін, що не можна ставати на шлях перебільшення ролі своїх досліджень і зроблених на їх основі висновків, що треба враховувати досягнення тих вчених, які працюють поруч і, як Ви, впевнені, що саме їм вдалось розкрити найглибшу суть живого і відобразити  в своєму формулюванні поняття життя. Але, якщо  Ви доводите, що “однолінійність”, а по суті однобокість, підходу до розуміння життя не  виправдана, то чому Вам самим не подати приклад узагальнюючого підходу до розуміння життя і не дати йому визначення?”

Я почала доводити Павлу Васильовичу, що бачити недоліки завжди простіше ніж їх виправляти, але сприйняла пораду і, попрацювавши над її втіленням, в кінці дисертації, а одночасно і в книжці, дала своє визначення поняттю життя, яке по відношенню до усіх інших, на моє переконання, мало синтетичний, або як я почала використовувати це поняття, ”політеоретичний” характер. Пізніше, в книжках і статтях з філософських проблем біології і навіть в журналі “ Комуніст ” цитувалось це визначення. Від висновку зробленому на великому біологічному матеріалі про  багатоаспектність життя, я закономірно перейшла до осмислення, так би мовити, в чисто логічному  і в гносеологічному плані, проблеми полі теоретичності. . До цього мене спонукало також осмислення стану з вивченням такого ж складного феномена як свідомість, та інших, в їх числі і соціологічних явищ. Статті присвячені політеоретичності знання, багатоплановості і багатозначності складних об’єктів,  пошуку підходів до розуміння в таких складних ситуаціях істини і т.д. і т.п. я надрукувала в колективних кафедральних монографіях, все більше затверджуючись в думці, що логіка і гносеологія можуть розвиватись не з чистого розумування, як це вважають деякі так звані “ чисті” філософи, які звернено відносяться до тих, що займаються дослідженнями філософських проблем природознавства, а  лише на основі узагальнення досягнень сучасного наукового знання. Більшість публікацій, включаючи книжки, які видав П.В.Копнін, а пізніше А.Є.Конверський з питань логіки в гносеології мають безсумнівні переваги в тому, що базуються на осмисленні і узагальненні  результатів наукового пізнання.

Коли, нарешті, вийшла моя довгоочікувана книжка про сутність життя, я з полегшенням зітхнула. Сподобалось в художньому оформленні те, що вона своєю зовнішністю відійшла від усталених уяв про наукове видання. Видавці за форматом її зробили дещо ширшою,  на тверду палітурку  винесли великими літерами написану назву “О сущности жизни”. І лише на сторінці, що передувала початку  тексту, продовжили назву „(Опыт философского обобщения некоторых аспектов познания живого)” Тут же вказали ким і коли була видана книжка, а в кінці, як це заведено, були вказані тираж – 2500 прим. й  обсяг – 18,36 друк. арк. Ззовні книжка нагадувала художньо-публіцистичне видання. Напевно в цьому зіграли свою роль не тільки назва книжки, яка могла зацікавити когось, але й епіграфи, якими супроводжувався кожний із п’яти розділів книжки, присвячених відповідному аспекту. Тоді, коли я писала книжку, не здогадувалась, що в мені “сидить”  художня жилка. Бо як про це можна сказати інакше, коли в авторефераті докторської дисертації тепер читаю:” Життя в Космосі образно можна порівняти з  рухом хвиль на морі. Спостерігаючи за рухом хвиль, ми бачимо, як вони змінюються в кожну мить і ті крупинки, котрі тільки що складали висхідну частину хвилі, переходять у вершину, а через митьзникають по низхідній щоб відійти в пучину моря. Таким є й  життя. Воно теж безперервно змінюється, рухаючись, подібно до хвиль, по планеті, захоплює і переробляє необхідні речовини, щоб врешті-решт повернути їх безмежному океанові космічної матерії, котрий служить джерелом органічного  життя”.

Наявність  нахилів до художньої творчості виявилась у мене з виходом на пенсію, коли почала вишивати художньою гладдю натюрморти й пейзажі. В  Спілці художників України моя участь в художніх виставках завершилась присвоєнням звання майстра декоративно-прикладної творчості. Тоді, коли я працювала над книгами та іншими публікаціями, не гадала, що праця над текстом певною мірою нагадує технологію, за якою тепер вишиваю. Подібно до того як, підбираючи потрібні за кольором нитки, з підсвідомістю випорюєш ті частини вишивки, які вимагають більш вдалого підбору кольорів, я так само ретельно працювала над викладом думок в статтях чи в книгах. Не зупинялась перед тим, щоб кілька разів переробляти фрази, особливо ті, які несуть в собі складну наукову інформацію – щоб зробити їх доступнішими для сприйняття читачем.

Інакше кажучи, працювала над  “шліфуванням” фраз, як працювала над “шліфуванням” вишивки. Своїх учнів я також орієнтувала на  досягнення максимальної простоти і ясності у викладі матеріалу. Ця риса мого характеру виявлялась і в готуванні до лекцій і семінарів. Коли П.В.Копнін, очолював кафедру, прийшов до мене на лекцію, то звернув увагу  на форму подачі матеріалу: ”Як це Вам вдається так чітко викладати думки?” – запитав мене. Єдине зауваження, яке він висловив жартома – звернув увагу на те, що замість слова “ чревоугодие”, в лекції, яка читалась  російською мовою, я використала  слово “ черевоугодіє”.

Я дійсно завжди звертала увагу на те, щоб речення, в яких  викладався  матеріал, були як можна стислішими, без повторів, майже протокольними, щоб не були засмічені ніякою зайвою фразеологією, щоб в них не було нічого надлишкового, такого, від чого можна обійтись. Продумані  подібним чином тексти, на мою думку, повинні були допомогти студентам в сприйнятті і в конспектуванні  лекцій, а це було важливо для тих часів, коли особливо гостро відчувалась нестача підручників.

Торкаючись біографічних моментів свого життя і акцентуючи увагу на тій позитивній ролі, яку зіграли в моїй науковій кар’єрі академіки Б.М.Кедров і П.В. Копнін, я не можу залишити поза  увагою і не розповісти про моє коротке знайомство з ще одним акад. АН СРСР Т.Д. Лисенко. Під час його приїзду на конференцію до Києва, хтось з керівництва представив йому молодих вчених і в їх числі мене, сказавши, що я десь найближчим часом захищатиму  кандидатську дисертацію з філософських проблем біології. Це зацікавило академіка і він виявив бажання ознайомитись з авторефератом. моєї дисертації Отримавши його,  запропонував мені вранці підійти до ресторану “Театральний”, де він має снідати, і  там він висловить відносно реферату  свою думку.  Наступного дня, як домовились, зустрілись. В ресторані він замовив собі яєчню і стакан чаю, а на мою адресу висловив кілька слів  такого змісту: ”Я  зміг би розбити ваш реферат, але цього робити не буду, даю добро на захист”. Я подякувала і попрощавшись пішла. Те, що академік при бажанні міг би розбити початківця, у мене ніяких сумнівів на цей рахунок не було, тому в тій ситуації, яка склалась, мене вразили не стільки слова академіка, який розгромив на сумнозвісній сесії ВАСХНІЛ вейсманізм – морганізм-  мене вразив його зовнішній вигляд, хворобливе, пожмакане, жовтого кольору обличчя та заношений, густо засипаний лепом, костюм.

Ще кілька слів хочу сказати на завершення розповіді  про монографію і захист докторської дисертації. Монографія була миттєво розкуплена в Києві і в Москві. Покупці, гадаю, розраховували знайти в книжці відповідь на питання, яке  турбує кожну людину: в чому сутність життя взагалі й особисто. Звідки їм було знати, що відповіді вони там не знайдуть, бо проблема сутності життя в ній досліджувалась в науковому,  природничо-філософському, а не екзистенціальному плані. У мене на руках зберігся лише один примірник монографії. Тепер жалкую, що залишилась байдужою до пропозицій знайомих біологів її перевидати.

Офіційними опонентами на захисті дисертації виступали: доктор філософ. наук, чл. – кор. АН УРСР, проф. Д.Ф.Острянин;  доктор біологіч. наук, член.– кор. АН УРСР, проф. Богач ; доктор філософ. наук, проф. Колодяжний.  Підчас захисту дисертації і  її обговорення виступила дуже відома в той час в Києві людина “ в ранзі не меншому чим академік”, а саме, тодішній секретар ЦК КП України з ідеології  І.Д. Назаренко, якого на захист привело, напевно, те, що вперше на Україні захищала докторську дисертацію з філософії  жінка.  Про науковий зміст дисертації він судити не міг, бо не був фахівцем з питань, що обговорювались, його виступ носив характер спічу, і звівся  до висловлювань на адресу дисертантки компліментів: “Дивіться, яка гарна жінка захищає докторську дисертацію, коли вона поїде за кордон, то хай побачать, які у нас жінки”. За кордоном мені не випало репрезентувати Україну. Зате колеги на факультеті довгий час з посмішкою згадували виступ Івана Дмитровича. На жаль, всі “мої академіки і чл.-кори” – називаю їх “моїми” тому, що всі вони тою чи іншою мірою відіграли певну роль в моєму науковому житті і вже пішли в небуття, залишившись лише в моїй пам’яті. 

Після захисту дисертації (члени Ради одноголосно проголосували “за”) я змогла надати більше уваги публікаціям своїх досліджень. Всі аспекти пізнання живого висвітлені в дисертації поступово почали отримувати самостійне існування в якості окремих  розділів і параграфів в монографіях і статей в багатьох авторитетних журналах.

Із багатьох матеріалів дисертації найбільший резонанс отримав розділ 5  під назвою “Космос і життя”, що супроводжувався в якості епіграфа словами К.Є.Ціолковського “Планета є колискою розуму, але не можна вічно жити в колисці”.  В розділі з залученням історико – філософського і сучасного матеріалу обговорювались питання філософського обґрунтування можливості існування життя поз–за  Землею, про реальні можливості перенесення життя з одного небесного тіла на інші, про розуміння вічності існування життя в Космосі, про імовірні особливості позаземного життя і визначення більш загального поняття життя. Під також ж назвою “ Космос і життя” були надруковані статті в жур.” Вопроси філософи”,1964, №8 ; Брошура,Політ вид України.1965 ( З,З др..арк.)., розділ” Про імовірні особливості життя  космосі і визначенні більш загального поняття життя”, в кн..” В.І.Ленін і сучасність” вид..КДУ, 1969, ( 1 др. арк.). та ін.

Мої публікації про життя в Космосі отримали такий широкий розголос, що коли з офіційним візитом до Києва приїхала  Валентина Терешкова, то мене викликали в міськом партії і дали настанову, щоб я на зустрічі Терешкової з киянами, точно вже не памятаю де – в палаці Україна чи Жовтневому палаці, виступила з привітальним словом, розповіла про себе, акцентуючи увагу на тому, що як вона стала першою жінкою в оволодінні Космосом, так я стала першою жінкою вУкраїні доктором філософських наук, професором, дослідженню проблеми  існування життя в Космосі присвятили ряд своїх праць. Подаруєте їй свою брошуру “ Космос і життя”,  статтю на цю ж тему в поважному журналі  “Вопросы философии” та інше, що знайдете за потрібне. Почувши це, у мене закалатало серце. Я подумала про те, як я перед кожною лекцією хвилююсь, а тут перед тисячами людей потрібно виступати і щось розповідати, то відчула, що зі страху зможу буквально померти.. І саме тому, не дивлячись на всі умовляння, під приводом поганого самопочуття, категорично відмовилась від виступу і навіть не пішла на цю зустріч. З часом, набувши досвіду і навчившись справлятись зі своїми емоціями, жалкувала, що так непристойно себе повела.

Ще один не використаний привід, вже не з моєї провини, познайомитись із  всесвітньо відомою жінкою нашої епохи, була Індіра Ганді. Ректор нашого університету Михайло Улянович Білий дав мені настанову бути готовою до виступу у великому університетському залі Червоного корпусу. Я ретельно підготувалась, продумала все про що мала говорити, але виступ не відбувся. З привітанням виступив ректор і ще хтось з керівництва міста, сповістили, що Індіра Ганді змушена залишити нас і терміново поїхати на зустріч з дуже поважними особами, які її чекали.

Вище я звернула увагу читача на те, що всі матеріали, які ввійшли в дисертацію відповідно всім аспектами пізнання сутності життя, з часом, доповнені і розвинені, отримали самостійне існування в розділах монографій і в окремих статтях. Це я проілюструвала на прикладі висвітлення матеріалів розділу п’ятого, присвяченого космічному аспекту.

Вважаю, що немає сенсу зараз на всіх них  зупинятись, хоч вони не менш важливі Зроблю виключення  лише третьому розділу дисертації, один із параграфи якого має назву “Особливості живих організмів як відкритих, динамічно – рівноважних систем”, а другий “Живі системи як саморегулюючі системи із зворотнім зв’язком “. За змістом цих параграфів видані статті, не кажучи про їх публікації в монографії. Але акцентую увагу на цих параграфах з інших мотивів. У вступі проф. В.Г. Табачковського до надрукованого  трьохтомника праць В.І. Шинкарука наголошується, що в своїх працях співробітник Інститут філософії В.П. Іванов раніше, ніж закордонні вчені, розробив теорію відкритих систем і його навіть можна вважати засновником цієї теорії. З таким висновком аж ніяк не можна погодитись. Теорія відкритих систем і її застосування до розгляду біологічних об’єктів знайшла відображення у названих вище параграфах дисертації,  в монографії, а також в статтях надрукованих ще в 1967 році, коли В.П. Іванов і В.Г.Табачковський лише засвоювали ази філософії на філософському факультеті.. Звісно, я не претендую на свою  роль в розробці цієї теорії, як це намагаються припасати В.П.Іванову, бо лише використовувала публікації зарубіжних вчених : лауреата нобелевської премії Альберта Сент-Д’єрдї, Ервіна Шредінгера, Ганса Шрайбера, російських вчених А.Г. Пасинського, заслуги якого в розробці теорії відкритих систем відзначені не тільки в працях вчених колишнього СРСР, але і в зарубіжній літературі, В.Н. Кремянського та багатьох інших і висловила до них своє відношення, в тому числі до критичної статті Й.Сегала надрукованій в німецькому філософському журналі ( Берлін, 1962, № 3. с. 327), який стверджував, що новітні методи біофізики і кібернетики, застосовані до дослідження живого, порушують “оптимальну ступінь спрощення і тим самим спотворюють сутність явища, що вивчається”. На жаль, подискутувати з В.П.Івановим, В.І.Шинкаруком і В.Г.Табачковським на цьому світі не доведеться. Спеціально питанням синергетики присвятила свою докторську дисертацію проф. І.С.Добронравова, і мені було б цікаво знати її думку з цього приводу.

Про це не дуже приємно згадувати, але потрібно перейти до розповіді  про завершальний період свого життя. На пенсію я вийшла в 1991 році. З того, що за час перебування на пенсії я встигла зробити чимало - надрукувати багато науково-публіцистичниз праць в різних газетах, головним чином, присвячених обороні Києва, за настановою ветеранів виступала по радіо і телебаченню, вишила художньою гладдю більше 100 вишивок, за які одержала звання майстрині художньо-декоративного мистецтва, мої знайомі і друзі вважають, що я змушена була піти з університету передчасно. Одна з передач на тему “Мої роки, моє багатство”, а також одна з телепередач, що супроводжувалась показом вишитих мною картин, були присвячені особисто мені. За роботу на ветеранській ниві мені був присвоєний статус учасника війни. Я була введена в склад жіночої секції Ради ветеранів України. Була нагороджена грамотами міської організації ветеранів. Паралельно з цим  активно займалась вишиванням картин художньою гладдю. Про це все я розповідаю, щоб показати, що моє життя в після університетський час не було марним і безцільним.

Разом з тим, за 15 років перебування на пенсії, я не видала жодної публікації з філософії, і це було певним викликом, в першу чергу, самій собі, коли відчула бажання з боку керівництва університету поставити мене, повну сил, зі значним життєвим, викладацьким і науковим досвідом, в такі умови, що я змушена була написати заяву про вихід на пенсію. Так, я змушена була піти на пенсію, бо цього дуже хотів ректор університету В.В.Скопенко

З самого початку нашої зі Скопенком сумісної роботи у нас склались не вельми  доброзичливі відносини. Знайомство наше було започатковано під час моєї роботи з аспірантською групою з підготовки до складання екзамену з канд. мінімуму, до якої входив і він. З усього було видно, що домогтись його симпатії до філософії мені не вдасться. Сидів він під час занять, як правило, на останній парті, і склалось враження, що він відбуває повинність і що у нього взагалі негативне відношення до гуманітарних дисциплін. Здав він іспит чи то на трійку, чи на четвірку, точно не памятаю, але ж ніяк не на більше. Пізніше, коли він дослужився до посади голови профкому університету, у нас відбулась  перша неприємна, у всякому разі для мене, сутичка. Я відмовила його проханню надати зелену вулицю для зарахування канд. мінімуму його дружині, і він змушений був організувати зарахування екзамену десь в іншому місці. Але апогею в загостренні наших відносин  відіграла моя скарга ректору М.У. Білому на тоді вже проректора В.В.Скопенка, який тимчасово виконуючи обов’язки ректора під час перебування М.У.Білого у відрядженні, за невчасну подачу якогось другорядного папірця, виніс мені догану. Я вважала такий акт з боку проректора несправедливим і  набрала сміливості звинуватити Скопенка не тільки в цьому, але й в грубому поводженні з підлеглими взагалі. Якщо цю ваду я, професор і завідуюча кафедрою, відчувала на  собі, то що тоді говорити про студентів і  викладачів без наукових регалій? М.У.Білий зачитав мою заяву на засіданні Ректорату,  до складу якого я входила, пропускаючи, правда, найбільш гострі моменти в тексті, а після засідання підійшов до мене і заспокоїв, сказавши, що догана буде знята. З усією очевидністю, з цього приводу він мав розмову і з Скопенком, бо під час першого мого візиту у справах до Скопенка,  він схопившись зі свого начальницького крісла, побіг назустріч і розіграв не щире пробачення – акторський фарс, який я попросила припинити й перейти до справи. Коли ж Скопенко після смерті М.У.Білого став ректором, то перше, що він зробив, це вивів мене, без всяких пояснень, зі складу ректорату. Взагалі, цей наш ректор вважав, у всякому разі тоді, коли я ще працювала, що всі повинні дотримуватись і підтримувати його начальницьку думку. А мене виховали так, що не можна миритись з несправедливістю, бо вона, глибоко пускаючи коріння, проростає і руйнує моральні засади суспільства. Я бачила, що псую йому настрій, коли втручаюсь “не в свої справи”. Але як можна було мовчати, коли на засіданні Великої Вченої Ради, ректор, збираючись знімати з посади декана Дишлевого, всі недоліки на філософському факультеті списував на нього. А де ж всі ми, завідуючі кафедрами і викладачі факультету були? Байдуже спостерігали всі ці недоліки? Я зовсім не була в захопленні від роботи Дишлевого, але вважала, що повинна бути якась міра справедливості в оцінці роботи людини. Або ще приклад, який напевно не забули члени Великої  Ради університету, коли я висловила незгоду з думкою ректора, що на посаду декана він бере людину, яка не працювала в університеті і не була тоді ще навіть доктором наук. Я запропонувала кандидатуру проф. Левчук Л.Т.,  яку підтримували студенти, аспіранти і викладачі факультету.

Зіпсувала настрій новообраному ректору Скопенку ще й тоді, коли  на його урочистих “оглядинах” філософського факультету й на першій  зустрічі з цього приводу з завідуючими кафедрами, я підняла питання про те, що в університеті слід змінити відношення до жінок, бо їх більше ніж 50% нараховується у  викладацькому складі університету, а на відповідальній університетській посаді – я одна. Заступник ректора Калакура вніс уточнення, що і на філологічному факультеті є жінка, яка займає таку ж посаду.  Напевно, ректору вже набридли  мої втручання “не в свої справи” і  дуже скоро я отримала папірця, в якому він висловив мені подяку за роботу у Раді і, напевно, “турбуючись” за моє здоров’я, без всяких пояснень причин, повідомив, що я вже не входжу в склад Ради.

Ось такі були у мене відносили з ректором, коли, не прийнявши його пропозицію попрацювати ще рік за контрактом, вирішила за краще подати заяву про вихід на пенсію. І Я була невільним свідком, коли він увійшов до професорської їдальні і, не помітивши моєї присутності, з неприхованим задоволенням повідомив наближеним до нього за столом, про мою заяву. Помітивши, прикусив язик, бо напевно усвідомлював, що відправляти у 65 років професора на пенсію у 60 гривень неприпустимо.

Я вдячна народним депутатам України акад. Б, І.Олійнику, акад. К.М.Ситнику та іншим, що поставили питання й домоглися прийняття закону про наукові пенсії із встановленням професорам, що вийшли на пенсію, більш-менш пристойного матеріального забезпечення. Я вдячна деканату філософського факультету, який клопотався перед керівництвом університету (розумію, як це було нелегко) про надання мені державної стипендії в розмірі 255 гривень, що було значним покращення мого пенсійного “прожиткового мінімуму”. Однак після надрукування мною низки статей в опозиційній газеті “Сільські вісті” з гострою критикою високих посадових осіб (В.Медведчука, Д.Табачника,  дружини Київського губернатора  Т.Засухи),  які, зловживаючи посадовим становищем десь через рік після захисту кандидатських умудрилися захистити докторські, стати докторами наук й професорами та заодно перетворитися із звичайних агрономів і старлеїв на Героїв України й полковників. Назване “наукове” поповнення негайно, як відомо, увінчав дипломами тодішній (аж надто вимогливий до затвердження інших кандидатських та докторських дисертацій) голова ВАКу В.Скопенко.  Такого можновладці потерпіти не могли, і мене знову-таки за те, що втручаюсь “не у свої справи”, позбавили державної стипендії. Якійсь час довелося перебувати без стипендіїї, аж поки на мій захист не стали депутати парламенту,  І.Сподаренко та інші, які звернулися до Голови Верховної Ради України В.М.Литвина, й той зателефонував ректору з проханням поновити стипендію. Після року зволікання поновили (власне, не поновили, бо поновлення автоматично надавало б статус довічної стипендії), а призначили нову, начебто, вперше надану. Розповідаю про це дріб’язкове, але життєво важливе, питання для порівняння своєї пенсії з більшими ж за розмірами пенсіями університетських доцентів і та в кілька разів більшою (із збереженням зарплати) пенсією ректора, щоб сказати, що змагатися з доцентами й ректорами за більшу пенсію не збираюся.

На завершення додам кілька штрихів для майбутніх дослідників новітньої історії університету про українізацію в університеті, свідком якої я була. Почну з того, що  розповім, як дуже приємна і інтелігентна людина, ректор І. Швець домагався від професорів, в тому числі від професора О В Шугайліна, який тоді очолював кафедру філософії природничих факультетів, читати лекції в університеті українською мовою, Тоді більшість, включаючи мене, читали лекції і вели семінарські заняття російською мовою.

 Проф.О.В.Шугайлін до призначення його завідуючим кафедрою в університеті, працював в Інституті філософії і з труднощами вписувався у новий колектив, більше того почувалась якась не зацікавленість з його боку в роботі. У мене склалось враження, що він більше уваги приділяв будівництву своєї дачі ніж кафедрі. На засідання приходив з не відмитими від масляної фарби руками, в неохайному одязі і часто з подертими шкарпетками, що вилазили із взуття, Жінки кафедри не могли з цим примиритись, вважаючи, що кафедра  буде втрачати імідж лише від одного вигляду завідуючого, і пропонували йому допомогу у виборі одежі і здобутті пристойного вигляду, Але не це було головним, головним було те, що будівництво дачі не давало йому змоги вникати в кафедральні справи Наприклад, на засіданні кафедри стоїть питання обговорення докторської дисертації В.С. Лутая, і прийняття рішення чи можна її рекомендувати на захист, а завідуючий кафедри не має своєї  думки, бо дисертацію і в руках не тримав. Але  рішення  залишити Київський університет і поїхати працювати на свою батьківщину в Ростовську область, він прийняв після чергової неприємної для нього розмови з ректором І.Швецем, який звинуватив  Щугайіна в невиконанні обіцянки оволодіти українською мовою. Для нас, колег Шугайліна, не зрозумілим було те, як він міг покинути, звісно не університет, а дачу, для будівництва якої докладав так багато зусиль (недавно дізналась, що дачу він не відразу продав,  часто навідувався до неї.).

І хоч ректор Швець надавав увагу українізації, не обійшлось без пригод із ним самим,   на відзначенні ювілею Т.Г.Шевченка,  голова оргкомітету М.Т. Рильській, зачитав україномовне вітання від університету яке підписав   “Ректор університету академік Швец”, зробивши відступ, і хоч було присутнє партійне керівництво держави, сказав: “ Що це за Швец без м’якого знаку.? Я знаю лише одне українське слово, що закінчується на “ц” без м’якого знаку “ -  і всі дружньо засміялись Це повчання міг дозволити собі тільки М.Т.Рильський

Проте і М.Т.Рильському дісталося за українізацію від проф. Ф.Ф. Єневіча, який боровся не тільки з ревізіонізмом П.В.Копніна., але і з націоналізмом М.Т.Рильського. В центральній газеті України в сорокові роки він надрукував брудну статтю, яка розпочиналася словами:” З важким націоналістичним тягарем ввійшов в українську радянську літературу Максим Рильський”. Пізніше Єневіч виправдовувався, що статтю йому доручили написати в ЦК, та в подальшому Рильський, коли його запрошували на філософські зібрання, перед тим як дати згоду, запитував: “ Чи буде там той безрукий ?”

Єневічу до літнього віку вдалось зберегти приємну зовнішність, але він мав серйозну ваду – відсутність однієї руки. В останні свої роки він працював професором на кафедрі, яку я очолювала, був байдужим до кафедральних справ, виконував педагогічне навантаження, яке складалось здебільшого із семінарських занять, дуже багато палив, просячи цигарки у всіх, хто на його шляху попадався, пояснюючи це тим, що збирається кидати паління, а тому їх не купує, Хочу розповісти про інцидент, який склався у нього з моєю мамою. Десь за рік  до закінчення мною аспірантури, Єневіч, який, як я про це вже писала, рахувався моїм науковим керівником,  попросив, щоб я для нього у своєї мами пожичила1000 карбованців. Час йшов, наближався захист кандидатської дисертації, а борг він не віддавав. Мама змушена була зателефонувати до нього з вимогою терміново віддати борг, щоб це не виглядало хабаром  і. він повернув гроші На банкеті після захисту моєї кандидатської дисертації, збираючись додому, Єневіч попросив мою маму покласти щось до авоськи,  яку він їй подав, на що мама відповіла: “Що Вам покласти драглі чи вінегрет?”

Звісно, всі ми раніше чи пізніше підемо у світ, як полюбляв казати Гегель, інший, і особисто мені, як людині похилого віку, нагадувати про себе цією публікацією навряд чи є сенс. Однак, коли все ж таки пишу, то керуюсь тим, що молоде покоління філософів,  за нагоди, зможе познайомитись з фактами, викладеними вище і використати з користю для себе. А те, що я написала про кафедру, про людей, які на ній працювали, а також про відомих вчених природознавців, з якими кафедра підтримувала тісні звязки, сподіваюсь, не останньою сторінкою зможуть ввійти в аннали історії філософського факультету.

Шановний Анатолію Євгеновичу, перечитуючи свого листа до Вас, впевнююсь, що Ви не будете надто різко розцінювати його як прояв з мого боку амбітності, бажання самоутвердження  тощо. Мною рухало лише одне бажання – якщо не вийшло тепер, то нехай це здійсниться в майбутньому ... 2009 році. Написала свій відзив не для того, щоб когось покритикувати (хоч такий момент має місце в оцінці історичної частини матеріалів, поданих кафедрою “Філософії та методології науки”). На це я маю право в інтересах об’єктивного висвітлення історії кафедри, якій багато моїх колег присвятили значну, а в моєму випадку – більшу частину свого життя. Молоді люди повною мірою не усвідомлюють значення історії. В їх сприйнятті життя, на відміну від його сприйняття людьми похилого віку, видається мало не безмежним. Гадаю, що діяльность філософського факультету, починаючи від 1944 року увійде цікавою сторінкою в історію філософської думки на Україні. Важливо зберегти в нашій пам’яті те, що легко можна втратити. Більше того, можливо, був би сенс одну з дисертацій на кафедрі історії української філософії присвятити дослідженню і узагальненню тенденцій розвитку філософської думки і викладанню філософських дисциплін на філософському факультеті в цей період.

Розраховую на те, що мій відзив на книжку про філософський факультет якимось чином збережеться, можливо, в рукописному відділі факультетської бібліотеки, чи якось інакше, до часу перевидання Вашої книги до 175-ліття філософського факультету у 2009 році*. Хай моя впевненість про потребу перевидання спонукає вас до нелегкої, але потрібної роботи. Видавши книгу про філософський факультет, Ви внесли значну частку своєї роботи в оприлюднення яскравих сторінок історії Української філософії. Але Ви спроможні зробити цю справу ще досконаліше, і я розраховую на те, що об’єктивне висвітлення історії кафедри філософії природничих факультетів за період, коли я її очолювала, документально увійде в історію філософського факультету, а не зведеться до згадки одним реченням про те, що я певний час очолювала кафедру. Мені боляче усвідомлювати, як розписуючи свої особисті досягнення у власних роботах, які самі собою мало-що розкажуть читачеві про кафедру і завтра стануть такими ж, як мої сьогодні. Мої вихованці (“учні”) не зуміли показати унікальності кафедри, її специфічного обличчя в структурі філософського факультету, а значить, не змогли показати і те, як прогнозується збереження цих особливостей тепер уже на новій, сучасній основі. У висловлених недоліках я бачу свою особисту провину, бо не надавала раніше належної уваги цим питанням.

З повагою

     - доктор філософ. наук, проф., Заслужений працівник культури України, Відмінник освіти, Ветеран праці, учасник Великої Вітчизняної Війни, член жіночої секції при Раді Ветеранів Війни України, Майстриня декоративно-прикладного мистецтва, Державний стипендіат, почесний академік АН ВШ України.

                                                                            

Н.Т. Костюк

 

* Приємно було довідатись, що декан філософського факультету, доктор філософських наук, член-кореспондент НАН України, професор А.Є.Конверський не став чекати 2009р. і вже взяв до уваги і врахував декілька із висловлених вище порад і зауважень (Див.: А.Є.Конверський, І.В.Бичко, І.В.Огородник. Філософська думка у Київському університеті: історія і сучасність. – К.: Центр навчальної літератури, 2005, сс.214, 237-239, 249, 274-275, 310)